Пригоди Олівера Твіста

– Якраз! Так вiн вам i занедужае, – пирснув з недоброю ухмiлкою мiстер Фанг. – А ти, шельмо, хвостом не крути – нема дурних. Як тебе звати?

Олiвер хотiв вiдповiсти, але язик не слухав його; вiн був блiдий як смерть, а в очах його стiни, стеля й усе чисто йшло обертом.

– Ач, симулянт! Як тебе звати, злодюго? – гаркнув мiстер Фанг. – Як його звати? – Цей запит стосувався старого гладкого тюремника у плетеному жилетi, що стояв бiля загородки; вiн схилився до Олiвера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дiйсно не годен нiчого зрозумiти, i знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютуе суддю й викличе ще суворiший вирок, бовкнув навмання:

– Вiн каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша мосць.

– А вiн сам не може роззявити рота? – гнiвався мiстер Фанг. – Гаразд, гаразд. А де вiн живе?

– Де Бог пошле, ваша мосць, – вiдповiв тюремник, знову вдаючи, що переказуе Олiверову вiдповiдь.

– Батькiв мае? – питав мiстер Фанг.

– Вiн каже, що втратив iх ще за малих лiт, ваша мосць, – вигадав тюремник звичайну для таких випадкiв вiдповiдь.

У цю хвилю Олiвер пiднiс голову й, обвiвши всiх присутнiх благальним поглядом, ледве чутно попрохав води.

– Казна-що! Досить цiеi кумедii! Мене не одуриш, – сказав мiстер Фанг.

– Менi здаеться, ваша мосць, що хлопець дiйсно наче не при собi, – несмiливо зауважив тюремник.

– Менi про те краще знати, – вiдповiв мiстер Фанг.

– Пiдтримайте, пiдтримайте його, вiн зомлiвае, – звернувся старий джентльмен до тюремникiв, iнстинктивно простягаючи руки.

– Вiдiйдiть вiд нього, хай пада, коли йому хочеться, – сказав мiстер Фанг.

Олiвер скористався з цього ласкавого дозволу й упав на долiвку непритомний. Усi присутнi урядовцi переглянулися, але жоден не насмiлився ворухнутись.

– Симулянт! Я так i знав! – переконано мовив мiстер Фанг, немовби цей факт тiльки ствердив його думку. – Хай вилежиться, скоро набридне!

– Як гадаете розв’язати цю справу, сер? – тихо спитав його писар.

– А що тут розв’язувати? Рiч проста, – вiдповiв мiстер Фанг.

Дверi розкрилися, i вартовi вже схилилися над зомлiлим хлопцем, щоб вiднести його до камери, коли це нараз до судовоi зали вдерся якийсь немолодий, засапаний, бiдно вдягнений, але цiлком статечний чоловiк у чорному вбраннi й кинувся до суддi.

– Стiйте, стiйте! Не волочiть його! На бога постривайте хвилину! – скрикнув вiн, зводячи дух.