Пригоди Олівера Твіста

 – Я мушу зазначити, сер, що ви заволодiли книжкою серед досить пiдозрiлих обставин; дякуйте Боговi, що власник книги не бажае позивати вас. Закарбуйте це собi раз назавжди. Хай це буде для вас пересторогою, чоловiче, бо iншим разом вам доведеться вiдповiдати перед законом. Хлопець вiльний. Прошу залишити залу.

– Прокляття! Прокляття! – прошипiв старий джентльмен, не стримуючи бiльше довго приборкуваного гнiву. – Та я…

– Звiльнити залу суду! – звелiв ще раз суддя. – Полiсмени, чуете? У цю ж мить звiльнити.

Наказ було виконано i вкрай обуреного й розгнiваного мiстера Броунлоу з книжкою в однiй руцi та з цiпком у другiй виведено iз свiтлицi. Але скоро вiн опинився надворi, як вiд його гнiву й слiду не стало: перед ним на камiннi лежав горiлиць нерухомо смертельно блiдий хлопчик з розхристаною сорочкою й обiллятими водою скронями i тiльки час вiд часу конвульсивно здригався.

– Бiдна крихiтко, бiдна крихiтко! – зiтхнув, схиляючись над ним, мiстер Броунлоу. – Покличте менi, будь ласка, карету.

Швидше, швидше!

Карету негайно покликали, й Олiвера обережно знесли в неi й поклали на передне мiсце, а мiстер Броунлоу сiв супроти нього.

– Дозвольте й менi з вами? – попрохав книгар, вiдчиняючи дверцята.

– Звичайно, звичайно, дуже прошу, сер, – жваво вiдказав мiстер Броунлоу. – Я про вас зовсiм забув. Боже мiй, у мене ще й досi в руках ця нещасна книжка. Сiдайте, сiдайте. Бiдне мое маленьке створiннячко. Швидше, не можна гаяти анi хвилини.

Книгар скочив у карету, i вони рушили.

Роздiл XII

Де розповiдаеться про те, як Олiвер уперше на своему вiку зазнав ласки i де читач знову зустрiчаеться з веселим старим джентльменом i його молодими друзями

Карета покотилася майже тим самим шляхом, що ним у товариствi Пронози уперше пiдходив до Лондона Олiвер; але бiля Айлiнгтонського Енджеля вона звернула в iнший бiк i нарештi зупинилася перед чистеньким будиночком у затишнiй тiнявiй вулицi недалеко вiд Пентонвiлля.

Тут непритомного Олiвера пiд доглядом самого мiстера Броунлоу обережно роздягнули, поклали на свiжу чисту постiль й оточили всiма можливими вигодами та комфортом. Але тяжко хворий хлопчик довго не мiг вiдчувати нiжного пiклування своiх нових приятелiв. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, i так багато, багато днiв, а вiн усе лежав непритомний на своему ложi страждання, танучи, мов той вiск, на смертельну гарячку знемагаючи.