Пригоди Олівера Твіста

Гробак не точить так швидко мертвого тiла, як цей внутрiшнiй пал, що помалу, але вперто висушуе й поглинае живе створiння.

По довгих днях знесилений, худий, блiдо-прозорий прокинувся Олiвер нарештi вiд якогось, як йому здавалося, глибокого тяжкого сну. З великим зусиллям пiдвiвся вiн на подушках, сперся головою на свою тремтячу руку й боязко глянув навколо.

– Де я? Я не знаю цiеi кiмнати. Я лiг спати не тут, – не мовив, а кволо прошепотiв вiн.

Але заледве пролунали цi слова, як бiла завiса над його лiжком нараз розсунулась, i з глибокого крiсла, що стояло в його головах, пiдвелася старенька, дуже чисто й охайно вдягнена бабуся з шитвом у руках.

– Тс-с, мое серденько. Ти мусиш лежати тихо-тихенько, як мишка, а то знову занедужаеш. Ти був тяжко хворий, такий хворий, що мало не загинув. Лягай, лягай, ну, ось так, моя крихiтко. – З цими словами старенька панi обережно поклала Олiверову голову назад на подушки, вiдкинула йому з чола волосся й заглянула йому в очi так нiжно й ласкаво, що вiн мимоволi простягнув до неi свою суху тоненьку руку й обняв ii за шию.

– Господи милосердний! – мовила бабуся зi сльозами в очах. – Яке любе вдячне створiння. Що б вiдчула його мати, якби просидiла отак, як я, край його лiжка й могла тепер глянути на нього.

– А може, вони таки й бачать мене, – прошепотiв Олiвер, згортаючи руки, – може, вони сидiли бiля мене. Менi здавалося, нiби вони справдi були тут.

– Це тобi ввижалося в гарячцi, дитино, – лагiдно вiдказала бабуся.

– Мабуть, що так, – згодився Олiвер, – бо небо занадто далеко вiд нас, i вони нас не бачать; вони там занадто щасливi, щоб злiтати до лiжка бiдного хлопця.

Але якби вони знали, що я заслаб, вони були б пожалували мене навiть звiдти, бо вони самi тяжко хорували перед смертю. А все ж таки вони там про мене не можуть нiчого знати, – додав вiн, помовчавши трохи, – якби вони бачили, що мене б’ють, вони б засмутилися i заплакали, а вони приходили до мене ввi снi увесь час такi радiснi й веселi.

Старенька на це нiчого не вiдповiла, тiльки витерла хустиною спершу очi, а потiм окуляри, що лежали на стебнованiй ковдрi, немовби вони були неподiльною частиною ii самоi; потiм встала, принесла Олiверовi якогось прохолодного питва, приголубила хлопчика й наказала йому ще раз лежати тихенько, щоб йому, бува, знову не погiршало.

Тому Олiвер замовк i лежав тепер зовсiм нерухомо, бо, по-перше, не хотiв переступати волю старенькоi панi, а по-друге – дiйсно зовсiм ослаб вiд довгоi розмови.