Героїчні канікули

Проминувши кiлька дерев’яних яток на iмпровiзованому базарчику, зупинилися перед триповерховою спорудою, на якiй великими лiтерами виднiлося «Хустський краезнавчий музей».

– Зайдемо на хвильку! Я запитаю про завтрашню програму святкувань! – потягнув нас до музею пан Коваль. Вiн був вбраний у джинсовий темно-синiй костюм, а на головi мав ефектну чорну беретку.

Музей ще не зачинили, бо тривали роботи з пiдготовки до завтрашнiх урочистостей. У холi помiж банерами про iсторiю Хустського замку носився верткий чорнявий чоловiчок, голосно розмовляючи по мобiлцi.

– Так, Василю Івановичу! До завтра зробимо! Не хвилюйтесь! Спати не будемо, а експозицiю вiдкриемо вчасно! Даю вам голову навiдрiз! Ви ж мене знаете! Кров з носа! – твердив вiн, привiтно махаючи нам, аби зачекали.

Ми заходилися роздивлятися новенькi стенди про Хустський замок, виконанi трьома мовами: украiнською, угорською та англiйською. Найбiльше мене зацiкавили докладнi плани зруйнованоi фортецi, де були вказанi всi примiщення.

– Хух! – нарештi закiнчив телефонну розмову експресивний брюнет i пiдiйшов до нас. – Вибачте! Дiстали вже всi! Очiкуемо завтра приiзд найвищого начальства, то самi розумiете, все горить!

Поручкавшись, Сергiй Коваль представив нас як киiвських родичiв загиблого сiчовика, що приiхали на святкування Карпатськоi Украiни.

– Чудово! – глипнув директор музею на годинник. – П’ятнадцять хвилин я можу вам придiлити! Ходiмо!

Вiн рiшуче кинувся уперед темним коридором.

У найближчiй кiмнатi крiзь прочиненi дверi було видно, як чiпляють до стiн високi банери з iнформацiею про Карпатську Украiну. Я йшов останнiм i зазирнув досередини. Схоже, роботи тут справдi на всю нiч, бо поки що оформили лише одну стiну.

Директор провiв нас до свого кабiнету, який ховався аж наприкiнцi коридора.

– Сiдайте! – кивнув вiн на стiльцi пiд вiкном, а сам сiв за широкий стiл з комп’ютером.

– Ми хотiли уточнити завтрашнiй порядок святкувань! – мнув у руцi чорну беретку Сергiй Коваль.

– Завтра… завтра… завтра… – рився у паперах на столi директор. Вiн справляв враження занадто суетноi людини. – До речi, ось вам карта Хуста. Може, знадобиться. Це подарунок вiд мене!

– Чудово! – аж пiдскочив дiдусь. Вiн любив яснiсть i визначенiсть у всьому. Тому одразу ii розгорнув i став шукати мiсцезнаходження музею.

– Тойво… – затнувся директор, кумедно звiвши вгору густi чорнi брови.