Героїчні канікули

 – Ану, хлопчику, причини дверi… З нагоди вiдвiдин таких шанованих гостей пропоную це вiдзначити по-закарпатськи, – директор спритно дiстав iз шухляди столу маленьку пляшчину червонястого кольору.

– Це наливка з моiх порiчок.

Дорослi збуджено загомонiли, задоволено киваючи головами, але менi це одразу стало нецiкавим.

«Фiгляр, – придивлявся я до директора. – У нього завал на роботi, а вiн знаходить час на “гостинки”, як тут кажуть».

Знiчев’я я оглянув полицю з книжками, далi мiй погляд уперся в пiдсобку, що знаходилася за спиною директора.

Користуючись тим, що той був зайнятий розливанням у келишки домашнього трунку, я просунув голову у прочиненi дверi. У напiвтемрявi побачив на пiдлозi гiпсовий бюст. Зарамлена свiтлина двох вусатих вуйкiв лежала на комп’ютерному крiслi з перехнябленою спинкою. У кутку стара велика мапа накрила щось габаритне.

«Який розгардiяш!» – похитав я головою i вже хотiв повернутися до компанii, що пiсля чаркування дiлила плитку шоколаду. Аж раптом мiй погляд вихопив з-пiд карти плетене бильце.

Вiд передчуття в мене перехопило подих. Цього не може бути! Нi, це виглядало би занадто фантастично. Тут? У задрипаному Хустi? А може, дива бувають? Я ввiмкнув свiтло в коморi й не вагаючись протиснувся всередину, стягуючи мапу додолу. Так i е: передi мною погойдувалося плетене крiсло-качалка, подiбне до тих, якi я вже бачив у Музеi раритетiв i в меморiальному будинку Тараса Шевченка.

– А де Ясь? – згадав зненацька дiдусь, i всi кинулися на розшуки.

– Осьдечки! – задоволено мовив директор музею, вiдчиняючи дверi за моею спиною.

 – Еге ж, тутка у нас зберiгаеться дещо з наших фондiв. Не все вдаеться виставити. Площi, знаете, малувато.

– Це, здаеться, бюст Августина Волошина, президента Карпатськоi Украiни! – мовив дiдуньо, поправляючи окуляри.

– А це портрети братiв Бращайкiв, – узяв у руки фото пiд склом Сергiй Коваль. – Вони жили в Хустi у ту трагiчну добу. Я вам покажу iхнiй модерний будинок.

Коли у комiрчинi опинилися ми вчотирьох, одразу стало затiсно.

Ми ледь не вiдтоптували один одному ноги.

– Тебе, хлопче, мабуть, зацiкавила ця розкiшна карта Чехословаччини 1938 року, – потягнув на себе директор стару, ледь не напiвстiни, мапу. – Рiч у тiм, що одну таку ми повiсили в експозицii. А це, виходить, дублiкат. Тому й бережемо ii тутечки як зiницю ока.

«Видно, як бережете», – з iронiею вишкiрився я, але запитав про iнше:

– А це плетене крiсло у вас звiдки?

– Крiсло? Яке? Ось це?.. – здивувався директор.