Героїчні канікули

– О, так! – пiдхопив його думку пан Коваль. – Вона була збудована чехами в 1937 роцi. Тож коли наступного року уряд Карпатськоi Украiни евакуювався з Ужгорода, його вже чекала тут нова сучасна будiвля.

Історик розповiдав нам, не збавляючи кроку. Тепер ми прогулювалися брукованою короткою вуличкою вiд мiськоi ради до Замковоi гори. Праворуч виднiвся чудовий мiський парк з дорiжками для пробiжок.

– А це у нас полiцiя, – показав вiн рукою на останню будiвлю лiворуч. – До речi, у 1939 роцi тут теж сидiли полiцаi.

Ми з дiдом глипнули на двоповерховий непоказний бiлий будинок, увитий плющем та диким виноградом. Усi його вiкна були загратованi. У дворi завмерли з десяток розтрощених автiвок, якi звозили сюди пiсля аварiй. Помiж великими платанами притулився стенд «Їх розшукуе полiцiя».

Ми перейшли маленький мiсток, що був перекинутий через упорядковане чехами русло рiчки Хустець, й опинилися перед крутою Замковою горою, яка аж нависала над нами. Тут невеличка дорога розходилася в обидва боки.

Лiворуч, як розповiв наш провiдник, вона вела до мiського цвинтаря та замку, а праворуч – до католицького кладовища.

На жаль, погода змiнювалася. Несмiливе березневе сонце сховалося за хмари, принишклий лiс оповився туманом, а з мого рота заклубочилася пара.

– Я хотiв вам для початку показати пам’ятник Миколi Аркасу, якого поховали тут пiд час Карпатськоi Украiни, – запропонував хустянин.

– Чудово! – зрадiв дiдусь. – Я нiколи не був на його могилi.

Ми почали пiдiйматися стежкою, яка круто забирала вгору.

Серце загупало в грудях, i я почав хвилюватися за дiда. Але наш екскурсовод мав метке око, тож кожнi двадцять метрiв зупинявся для перепочинку, аби розповiсти нову цiкавинку. Я захоплювався його вольовим обличчям, тонким шляхетним носом з невеликою горбинкою, акуратно пiдстриженим кущиком сивуватих вусикiв, великими окулярами з притемненим склом.

– Уявiть, яка династiя: офiцери, iсторики, композитори! І всi трое – дiд, батько i син – були Миколами Аркасами.

У Хустi похований наймолодший – командир полку кiнноти Украiнськоi Народноi Республiки, який неймовiрно любив театр. І опинившись в емiграцii у Чехословаччинi, керував украiнським театром в Ужгородi та Хустi.

Ми стояли перед входом на невеликий, але впорядкований цвинтар. Позаду чiтких рядiв могил пiдносилася католицька капличка з хрестом на гострому бляшаному шпилi. На нiй здалеку прочитувався напис «1877». Тут i досi вiдспiвували небiжчикiв.