Героїчні канікули

– Микола Аркас помер несподiвано у груднi 1938 року. Прийшов додому пiсля репетицii, схопився за груди i впав. Йому було лише 58 рокiв, але серце, зморене постiйними негараздами емiграцiйного життя, не витримало…

Історик перекинув чорну невелику сумку через плече й рiшуче попрямував центральною алеею углиб кладовища. Спереду могили ще були доглянутi, а вже за капличкою покривленi залiзнi та кам’янi хрести свiдчили про запустiння.

– Дiдику, а чому ти нiчого не розповiдаеш? – смикнув я свого старого за руку.

 – Ти ж теж жив у Хустi!

– О, коли то було! Я мешкав у школi-iнтернатi, з якоi нас практично не вiдпускали. Хiба що мамка приходила до мене пiсля змiни: яблучко принесе чи пряника. Та й за радянського режиму про Карпатську Украiну не дозволяли мовити анi словечка. Тож ми нiчого не вiдали. Тому слухаю зараз побратима Сергiя з великою насолодою.

– Ми прийшли! – задоволено усмiхнувся почутому комплiменту пан Коваль, зупинившись перед чорним мармуровим надгробком з портретом. – Кiлька рокiв я розшукував це мiсце.

Уважно вчитувався у репортажi з похорону 1938 року, розпитував очевидцiв i нарештi знайшов могилу, хоч на нiй уже не було нi iменi, нi прiзвища, нi хреста. Для мене досi лишаеться загадкою, чому Аркаса поховали на угорськiй частинi мiського цвинтаря. Кiлька рокiв тому ми встановили тут пам’ятну плиту з подячним написом. Але торiк сталося блюзнiрство.

Сивуватi брови нашого провiдника насупилися, i вiн хвацько поправив свою вояцьку чорну беретку, яка сидiла на його головi як улита.

Менi б таку…

– Рiк тому, у нiч з 14-го на 15 березня, перед самим святкуванням рiчницi Карпатськоi Украiни, якась паскуда (не побоюся вжити цього лайливого слова, бо людиною цю сволоту назвати не можу) зруйнувала могильну плиту Миколи Аркаса. Причому розбити мармуровий камiнь було важко, i його розтрощили, вочевидь, кувалдою.

Ми вражено дивилися на плиту, на якiй не було жодноi подряпини.

– Та нi! – перехопив нашi погляди хустський iсторик. – Це вже iнша. Пiсля тiеi наруги ми кинули клич до громадськостi, зiбрали кошти i днями вiдновили пам’ятник.

– Якi ви молодцi! – кинувся обiймати Коваля дiдусь. – А хто ж скоiв цей вандалiзм? Кому заважав пам’ятник театральному режисеровi?

– То ж бо й воно, що тiеi ночi в Хустi були пошкодженi всi меморiальнi знаки героям Карпатськоi Украiни, а iх у мiстi з десяток.

– Та ви що! І таке блюзнiрство коiться у Незалежнiй Украiнi! Боже мiй! До чого ми дожили? – не вгавав дiд.