Героїчні канікули

Еге ж, старий Лук’ян на старiсть знадобився не тiльки своiм бджолам. Неждано-негадано дiдуля знову опинився в Киевi, аби три мiсяцi побути бiля единого онучка, якому хоч i виповнилося 13 рокiв, але самого залишати мене на такий тривалий час було «нерозважливо, та й небезпечно». Бо я все ще для них – «дитина у перехiдному вiцi». Святi мiкросхеми!

Безперечно, iснував ще й iнший вихiд для тата: вiдхилити запрошення американського посольства, яке для пiвтора десятка керiвникiв найповажнiших украiнських музеiв органiзувало спецiальнi курси за океаном.

Поiздка була суперзаманливою: постiйнi переiзди Америкою, вiдвiдування найбiльших мiст та музеiв, спiлкування з менеджерами та дослiдниками. До того ж, ще й солiднi «кишеньковi». Не використати такий шанс було би повною дурнею.

Тим паче що останнiм часом татусь геть занидiв. Вiн навiть перестав робити гiмнастику йогiв i стояти на головi, що практикував iще зi студентських часiв. Друга невдача iз чарiвним крiслом, завдяки якому можна було перемiститися в минуле, зневiрила «дедi».

Одне слово, повний гаплик: вiн став звалищем розбитих мрiй. Я вже гадав його на комусь приженити, аби вивести зi ступору.

Щоправда, спочатку ми пробували вiдшукати плетене крiсло з меморiального будинку Шевченка. Носилися Киевом як ошпаренi. Обiйшли десятки майстерень з ремонту меблiв, але там лише знизували плечима. Меблiв з лози нiхто не лагодив. Їх зазвичай одразу викидали на смiтник. Бо дешевше придбати новi, нiж полагодити такий мотлох.

З кожним тижнем наш ентузiазм вщухав. І через два мiсяцi активних пошукiв татусь оголосив команду: «Вiдбiй!». Операцiя «Машина часу» безславно провалилася.

Час вiд часу я про всяк випадок зазирав у музей Шевченка, але там у кутку заскленоi веранди на мiсцi плетеного крiсла тепер стояв чорний дерев’яний стiлець з гнутими нiжками i спинкою, на якому, як повiдомляла екскурсовод, Тарас Григорович пив вечорами чай iз друзями. Аферюги! Вочевидь, плетене крiсло-гойдалку вже передали у загребущi руки.

Пробували ми дiзнатися про його долю через третiх людей, але нiчого не виходило. При згадцi про крiсло музейники знизували плечима. Еге ж, було таке, але куди зникло – невiдомо. Мабуть, розвалилося вiд старостi, та й не було воно аж таким раритетом i до Кобзаря не мало жодного стосунку. І подiбне бла-бла-бла…

Татусевi часом здавалося, що все це йому намарилося в якомусь кошмарi.