Героїчні канікули

Коли вiн розповiдав знайомим, що особисто бачив Шевченка i навiть хотiв порятувати генiя, всi реготали i поблажливо поплескували його по плечу. Мовляв, життя – бентежне, але ти, старий, тримайся. Знайомий психолог переконував його, що наш мозок здатен сприймати фантазii як реальнiсть. І навiть може плутати iх мiсцями. Недоумки!

І татуньо, можливо, пристав би на цю байду, якби не спiвучасники геройськоi мiсii – завiдувачка музейних фондiв Яна Приймак i я. Товариством анонiмних мандрiвникiв у часi ми подеколи збиралися у татовому кабiнетi й обговорювали двi своi неймовiрнi подорожi, мов найкращi прожитi днi.

Батько заглибився у фахову лiтературу, намагаючись розгадати наукову природу загадкового явища телепортацii. Але вченi про це мовчали. Зате лiтератори щедро описували такi часовi перемiщення й навiть вигадали термiн для «часомандрiвникiв». Коли вiн про нього дiзнався, то ледь не гепнувся з великого шкiряного крiсла перед монiтором. Адже таких прибульцiв в iншi свiти називали «попаданцями»! А наше прiзвище звучало майже так само – «Попадинець».

Повний капець!

«Таких дивовижних збiгiв не бувае», – скуб свого бiлявого вусика татусьо, примруживши око. Його рiд походив iз сонячного Закарпаття, чим вiн вельми пишався. І те, що iсторiя визначила саме йому вiдшукати мiжчасовий портал, тепер не виглядало випадковим. А може, це небеснi сили чи космiчнi прибульцi шукають лазiвку в наше минуле, i на iхнiх комп’ютерах висвiтилося прiзвище, яке вони сприйняли буквально? Й навмисне нас на це крiсло направляють? Хтозна, що у них на гадцi.

Татусь подiлився своiми здогадами зi мною, i я визнав iхню слушнiсть. Щось тут справдi пороблено. Вочевидь, що прiзвище «Попадинець» походить вiд «попадати», а не вiд слова «попа».

– Ясю! До столу! – долинув з кухнi голос дiда, i я виринув iз ранкових медитацiй.

– Уже?

– Уже!

Я почалапав на кухню, де дiд у червоному в квiточках фартусi перевертав з пательнi на тарiлку останнього млинця.

Смачно пахло айвовим варенням. Сьогоднi була недiля, тож i снiданок був пишнiший: замiсть обридлоi вiвсянки – млинцi з «лекварем», як казав Попадинець-найстарший. Вiн узагалi вживав чимало дивних словечок, якi привiз iз Закарпаття.

– Ось як би ти пояснив слово «леквар»? – запитав дiд, коли ми всiлися за стiл i почали наминати млинцi, беручи iх iз великоi тарiлки i щедро намащуючи свiтлим варенням.

– Ну… – вiдмахнувся я, жуючи повним ротом.