Героїчні канікули

 – Не знаю… Якесь дурнувате слово… Румунське чи угорське…

– А от i нi! – запротестував дiд. – Цiлком наше, слов’янське. І складаеться з двох зрозумiлих слiв – «лiк» i «варити». А скорочено – «лiквар» або «леквар», що означае «зварений лiк».

– Ну ти й закрутив, дiдуню! Якi лiки з варення?

– О, дорогенький, який ти ще неук! Малинове варення прописують навiть лiкарi! Запам’ятай: народнi рецепти наймудрiшi, бо перевiренi вiками.

– Леквар… – ще раз усмiхнувся я з дiда. – Токар, слюсар, лiкар, леквар.

Тепер я буду так називати тебе, якщо не заперечуеш. До речi, тобi вiтання вiд «професора Глюкса».

– Якого ще Глюкса? – здивувався дiд.

– Американського!

– А-а! – здогадався старий. – І як там мiй единий синочок?

– Крутецько! Спекався мене нарештi.

– Як казала моя баба: i слiпiй курцi зерно трапиться. Висновок: треба вмiти чекати, хлопче!

– Дiду, а яким був тато у дитинствi? Ти його часто сварив?

– По-перше, на Закарпаттi кажуть не «дiду», а «дiдику».

Так приемнiше для моiх вух.

– Дiдик… Дiдику… Ха-ха-ха!

– А бабусю називають бабкою… – незворушно продовжував дiд.

– Ха-ха-ха! – далi реготав я. – Оце вже геть смiшно: бабка, мамка, банка, склянка, фiранка…

– Вiдставити!.. Тим паче що твоя бабка слухае нас iз небес! Хай Господь подаруе iй Царство Небесне! – перехрестився старий Лук’ян, звiвши очi на нашу порепану стелю.

Я пам’ятав бабусю туманно. Вона померла, коли менi було сiм рокiв. Пригадував ii лагiднi зморщенi руки, помережанi вузликами жил.

Бабця була до пенсii вчителькою украiнськоi мови, тож завжди виправляла мое мовлення. Мабуть, тому татусько говорив вишуканою украiнською, на вiдмiну вiд дiда й мене, що полюбляли словечка, яких не знайдеш у словнику.

З бабусею ми жили утрьох два роки. Мама нас покинула, коли я ще ходив у садок. Еге ж, люди цiкавi, але зрозумiти iх нiяк не вдаеться.

На вихiднi бабця Катерина iздила до чоловiка у село, а в понедiлок поверталася до Киева, аби дати лад нашiй господарцi.

Так би тривало й досi, якби вона не занедужала i несподiвано вiдiйшла у кращi свiти тихо й безболiсно, як i жила. Нiхто й не збагнув, з якого дива воно сталося. Жила людина, а тут раз – i нема. Кiнець мiсii. Гру закiнчено, друзяко!

Оскiльки я вже тодi ходив до школи, то батько вирiшив давати собi раду сам, а дiд до нас приiжджав хiба що на великi свята. Зате влiтку я тижнями гостював на селi.