Героїчні канікули

Але тепер ситуацiя змiнилася: батько подався на американське стажування, а пасiчник, аби не нудитися вдома, бо ж дочiкував весни, вiдчув себе знову на конi.

– З понедiлка в тебе починаються канiкули? – запитав дiд, коли ми заходилися голосно сьорбати шипшиновий чай з великих горнят.

– Так. Через карантин iх пересунули на десять днiв ранiше.

– То мушу тебе потiшити, – дiдусь витягнув з кишенi два складених папiрцi i поклав на стiл.

Це були залiзничнi квитки.

– Ура! Ми кудись валимо? – зрадiв я.

– Йо! – кумедно вимовив дiд.

 – Ми iдемо на iсторичну батькiвщину. Там земля мила, де мати народила.

– Йо! – повторив по-верховинськи я. – А навiщо?

– Мушу закiнчити одну справу перед тим, як податися до бабки у засвiти.

Я уважно глипнув на дiда, потiм – на родинний чорно-бiлий портрет, де вони позували втрьох з трирiчним татусем з переляканими фiзiями у фотосалонi. Це в них такий специфiчний гумор на Закарпаттi. Попри свiй вiк, а найстаршому Попадинцю вже за пару тижнiв мало стукнути вiсiмдесят, вiн виглядав доволi мiцним.

Роки наче висушили його, до краiв напнули жовтаву шкiру на вилицюватому обличчi, висока сива чуприна неслухняно куйовдилася, а очi, неспокiйнi й меткi, дивилися твердо. У постатi дiда вчувалася гiрська впертiсть i криця. Мабуть, такими були в старостi запорозькi козаки або карпатськi опришки. Хоча дiд каже, що вони не доживали до сивини.

– І коли ми iдемо? – схопив я квитки.

– Завтра! Живий дух любить рух. Справа не терпить зволiкання.

Роздiл 2

Ми з дiдом сидiли у купе потяга «Киiв – Солотвино» i дивилися, як поволi вiддаляеться перон.

За вiкном промайнули обличчя проводжаючих, якi клеiли дурнуватi посмiшки й кiношно махали руцями. Я з цiкавiстю крутив головою навсiбiч, бо не так часто iздив справжнiм потягом. Адже дiд жив пiд Ірпенем, тож до нього добиралися електричкою чи маршруткою. Кiлька разiв ми з татом вiдпочивали на Чорному морi, а от на Закарпаття я iхав уперше.

У дiда там, виявляеться, далека родина, але все це ховалося у таемничому мороцi, який тепер я мав намiр розвiяти.

– Давай, дiдику, колись! – потряс я старого за лiкоть, коли ми постелилися i замовили у провiдника двi склянки чаю. – Ти обiцяв, що все розкажеш у поiздi!

– Ну, все я i сам не знаю… А от дечим можу подiлитися, – кахикнув дiд i подивився знизу на сусiда, який вже прилiг на горiшню полицю i запхав навушники у вуха. Вочевидь, це був студент, бо його дii були вiдпрацьованi до автоматизму.