Героїчні канікули

В поiздi вiн почувався як удома. Інший сусiд зверху – важкий чолов’яга у заношеному светрi – подався до приятелiв у кiнець вагона, звiдки доносився збуджений гамiр.

Дiдусь дочекався чаю, витягнув ватрушки, якi ми купили на дорогу, i, крекнувши, почав гучно колотити ложкою об склянку.

– Це не ввiчливо! – зробив я йому зауваження. – Треба розмiшувати цукор так, щоб нiхто не чув.

– Кх… Базiкало! – скривився дiдик. – Не вчи старого кашляти! Ти не бачиш, що я навiть цукру не поклав. – І додав пошепки: – Це я перевiряю, чи нас сусiд не пiдслуховуе.

Я скосив очi на худорлявого юнака, який лежав на верхнiй полицi iз заплющеними очима.

– Вiн уже спить. Хоча у навушниках так гримить музика, що я аж сюди чую.

– Теж, мабуть, тугий на вуха, як i я, – пожартував дiдусь, але раптом посерйознiшав. – Ти ж так не робиш? – тицьнув вiн пальцем на полицю над собою.

– Нi, – збрехав я, хоча часто саме так засинав у навушниках. – Я ж не дурбецало в кедах.

– Йо, свинство починаеться з дитинства, – ковтнув дiдик чаю.

 – То слухай! Як ти знаеш, я народився на Закарпаттi. І навiть маю ще родину у Тячiвському районi. Це, до речi, найбiльший сiльський район Украiни, там проживае двiстi тисяч людей.

– Ого!

– В селi Калини мешкала моя мати.

– Так, а батько твiй, себто мiй прадiд Іван, загинув на фронтi пiд час Другоi свiтовоi вiйни, – похвалився я знаннями родинного дерева. Тато менi про це iнодi згадуе, коли часом перебере на черговiй презентацii в музеi i завалить додому в ностальгiйному настроi.

– Який ти в нас мудрагель! – задоволено посмiхнувся дiдусь i, вiдщипнуши крихту булочки, пожував. – Свого батька я нi разу не бачив. Бо я народився, коли його вже поховали.

– То ми iдемо на його могилу? – схопився я на рiвнi. – Героi не вмирають! Слава нацii! Смерть ворогам!

– Нi, не на могилу, – старий одразу спохмурнiв. – На жаль, я не знаю, де вiн похований. Навiть, соромно зiзнатися, не вiдаю, ким вiн був? Який iз себе? Чим займався?

– Ти якийсь геть темний… Вiн хiба не одружився з твоею мамою?

– У тому-то й рiч.

Вони тiльки планували побратися. Не знали навiть про вагiтнiсть.

– О, це вже я десь бачив в якомусь мексиканському серiалi! Як тобi не соромно дурити дитину?

– Життя таке складне, що й чорт ногу звихне! Це тiльки у кiно завжди гепi-енд. Усi ми – недосконалi. І ти, i я… Аби здоров’я, а грiхи будуть!

– То ти справдi нiчого не знаеш про свого тата? – у мене закляк мозок.