Врятувати Тараса Шевченка

– Розумiете… Як би вам це сказати… – не знала з чого почати Яна i поправила тендiтною долонею модну зачiску. Їi саморобнi сережки-висюльки грайливо дзенькнули. Вона озирнулася, зауваживши, що охоронець залишився надворi. – Я вiдкрию вам таемницю… Але благаю: нехай це залишиться мiж нами!

– Гаразд! Я обожнюю таемницi… – усмiхнулася дослiдниця, яка любила просиджувати в архiвах, вишукуючи все, пов’язане з Шевченковим перебуванням у Киевi.

– У вашому музеi е незвичайна рiч… І е пiдстави думати, що через неi… можна потрапляти в минуле! – Яна глибоко видихнула i зиркнула, яке враження справили ii слова.

Обличчя панi Марини на мить закам’янiло, а потiм знову ожило:

– Та тут кожен експонат е своерiдною стежкою в iсторiю. Головне – мати палку уяву!

– Ви менi не вiрите? Гаразд, тодi скажiть, чи був тут учора високий огрядний блондин п’ятдесятирiчного вiку?

– Той рiдкiсний нахаба? Авжеж! Вiн ще й свiй записник у нас забув!

– А ви знаете, що це – директор Музею раритетiв?

– Директор музею? Хто би мiг подумати! – сплеснула руками панi Марина.

Бо таких музейних керiвникiв вона зроду не зустрiчала. – Чому ж вiн не представився?

– Мабуть, хотiв зберегти iнкогнiто! Не вiрите? Покажiть його записник!

– Марино Андрiiвно, ви самi замкнете музей? Бо менi сьогоднi електричкою добиратися аж на Чернiгiвщину! Треба поспiшати, бо людей буде, як оселедцiв у бочцi! П’ятниця ж! – нетерпляче гукнув знадвору охоронець. На вихiднi вiн iздив допомагати матерi порядкувати в господарствi.

А точ-нiше – на вечiрки до кирпатоi веселухи Настi, яка жила по сусiдству.

– Гаразд! Ідiть! – не замислюючись вiдповiла заступниця директора, зосереджено мiркуючи зовсiм про iнше.

Яна швидко розгорнула синiй нотатник на першiй сторiнцi i показала написане згори великими буквами: «Р. Л. Попадинець». Пiд ним стояв номер мобiльного.

– Бачите, наш директор завжди так пiдписуе своi блокноти, бо постiйно iх губить.

– Так, я чула це прiзвище… То ви прийшли за нотатником? Певно, йому соромно вдруге з’являтися нам на очi.

Повнiстю морально розкладений тип.

– А що вiн учора такого утнув? Вiн у нас великий дивак…

– Це ми вже зрозумiли. Дивак, як ви кажете, на всю голову! Уявляете, вiн усiвся на експонат i не хотiв з нього вставати! Довелося кликати на допомогу охорону. Зав’язалася навiть словесна перепалка. І поки ми гукали полiцiю, вiн… зник.

– А ви можете показати цей експонат? – вдалася до хитрощiв Яна.