Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

, 2000. С. 151–173.]. Проте чи насправдi так було?

Звичайно, усi цi незрозумiлi речi щодо стосункiв Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутанiстю хронологii лiтопису, а також «полiтичною психологiею» (мовляв, Ольга не хотiла вiддавати владу). Проте, як тодi пояснити слов’янське iм’я Святослава? Адже його батько (якщо вiн справдi був батьком!) Ігор належав до варягiв. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, i друга носили нормандськi iмена. Проте чому батьки-варяги дають своему сину слов’янське iм’я?

А, може, насправдi Святослав не був сином Ігоря? Може, пiсля його трагiчноi кончини Ольга вийшла замiж за якогось мiсцевого слов’янського князя, який i перебрав владу в «матерi городiв руських»? Бо ж не даремно «Повiсть минулих лiт» пише про сватання до княгинi Ольги заможних та надiлених владою женихiв – i деревлянського князя Мала[148 - Лiтопис руський.

С. 31], i навiть вiзантiйського iмператора[149 - Там само. С. 35.]. Вiд цього невiдомого слов’янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином вiдбулася в Киевi «слов’янська революцiя».

Так, ця версiя багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснюе: i незрозумiлi речi з хронологiею, коли йдеться про Ольгу та Святослава, i те, що княжича довго не допускали до влади, i його слов’янське iм’я, i нарештi те, що Святослав не хотiв сидiти в Киевi, а прагнув розбудувати слов’янську iмперiю на Дунаi.

Та все ж «революцiя» вiдбулася. Киево-руська елiта вiдмовилася вiд «варязького первородства» й слов’я- нiзувалася.

Вiдповiдно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це вiдбулося за правлiння Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементацiя» Русi на слов’янськiй основi.

Щоправда, залишаеться запитання: чому лiтописець приховав справжне iм’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легiтимного наступника, який походив iз роду варязьких конунгiв. Можливо, це була варязька реакцiя на «слов’янську революцiю».

Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича.

У розповiдi «Повiстi минулих лiт» про цього князя чимало мiфологii. Лiтописне житiе князя подавалося в контекстi християнського моралiзаторства.

Коли Володимир дотримувався язичницьких вiрувань, автор подае його як грiшника. Вiн не лише встановлюе кумирiв, тобто язичницький iдолiв, бiля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здiйснюе насильства. До того ж вiн ще й «ненаситний на блуд»[150 - Там само. С. 49.].