Божественна комедія

І божественний Орел вiдступае: людинi не дано зрозумiти справедливiсть Божого вироку.

Данте ж хоче зрозумiти, збагнути незбагнене. Помiркованiсть, пасивнiсть нiколи не були притаманнi Поетовi. Як, мiж iншим, зовсiм не завжди зберiгають благоснiсть i святi праведники. І тодi замiсть прохолодного зоряного небозводу перед нами спалахуе гаряче сонце Італii. Розпалюються пристрастi, гнiвно звучать iнвективи славних теологiв. Не гребуе найгострiшими виразами Петро Дамiан, викриваючи пожадливiсть нових пасторiв. Червоним полум’ям спалахуе апостол Петро, засновник римського престолу.

Вiд гнiву вiн навiть починае запинатися, повторювати слова. Одне за одним падають гострi звинувачення. Нинiшнi папи забули про своi обов’язки перед паствою. Властолюбнi та пожадливi, розпалюють вони ворожнечу мiж гвельфами та гiбелiнами, продають посади негiдним прелатам. Особливу зневагу у святого апостола викликае папа Бонiфацiй VIII, на якого так нетерпляче чекають у восьмому колi Пекла.

Не забутi i свiтськi володарi. В книгу довiчноi справедливостi записанi всi iх дiяння.

Не лише рiдну поету Італiю, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англiйський i шотландський королi, нiмецький iмператор Альбрехт, спустошивши Чехiю, вiд злиднiв потерпають пiдданцi короля Францii Фiлiппа Красивого. І знову лунае гнiвний голос Поета. Бринить мiдь його слова. І вже перед нами – не християнський пророк, а римський трибун. Саме Римська iмперiя, знедоленим нащадком якоi була сучасна поетовi Італiя, е для Данте взiрцем справедливоi держави. Захоплення давнiм Римом примушуе Поета назвати навiть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не iудеiв, а римлян. Поет знову трiумфуе над теологом. Данте переносить до Раю не лише iмператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорiя Великого, а й героя Вiргiлiевоi «Енеiди» справедливого троянця Рiфея. Лiтературний персонаж, отже, е для автора «Божественноi комедii» не менш реальним i гiдним райського блаженства, нiж свiточi християнськоi теологii?

Данте залишаеться собою i в промiннях райського сiяння.

В споглядальному свiтi небесних сфер мали б зникнути всi пристрастi, всi болi земноi людини. Однак Поет не забувае нiчого: нi кохання, нi жаги земноi слави Беатрiче, нi Флоренцii. Вiрнiсть двом своiм музам поет зберiгае i в останнiй частинi поеми. Найяскравiше це вiдчуваеться в епiзодi розмови Данте iз своiм прапрадiдом Каччагвiдою, який у виглядi живого самоцвiту з’являеться перед Поетом на Марсовому небi.