Божественна комедія

28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;

Моi з твоiми легко поеднати,

Тож до ухвали звiв я iх притьмом;

31 Якщо доволi правий схил покатий,

То в дальший схов потрапимо за мить

І вороги не зможуть нас догнати».

34 Не встиг свою вiн мову закiнчить,

Як я побачив – на простертих крилах

Рiй демонiв до нас чимдуж летить.

37 Мiй вождь схопив мене (вiн був ще в силах!),

Як мати, що прокинулась в диму,

У стiнах, вiд пожежi спломенiлих,

40 Хапае сина та й бiжить у тьму,

Турбуючись ним дужче, нiж собою,

Накинувши сорочку лиш саму.

43 Умить рвонувсь вiн до крутого звою,

Що обертавсь на косогiр стрiмкий

І замикав наступний схов стiною.

46 Не швидше наповняе лотоки

Перед млиновим колесом струмина

І з розмаху б’ють в лопатi струмки, —

49 Нiж ковзала учителева спина,

І вiн мене до серця пригорнув,

Не як товариша, як свого сина.

52 І лиш ногами землю вiн торкнув,

Як вискочили на скалу з розгону

Дияволи, та страх уже минув:

55 Бо вишнiй Промисл, давши в охорону

Їм цю лише едину – п’яту – з ям,

Наклав на вихiд з неi заборону.

58 Блискучi тiнi посувались там

Повiльно, заливаючись сльозами,

Знесиленi тяжким якимсь чуттям.

61 На кожнiй плащ iз довгими кiнцями,

Каптур на очi низько насувавсь, —

Отак в Колоньi вчинено з ченцями:

64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,

Але тяжким, свинцевим був зiсподу,

Що Фрiдрiхiв – солом’яним здававсь.

67 О вiчний одяг для цього народу!

Пiшли ми – влiво, як черга журна,

Вслухаючись у зойки й плач наброду.

70 Пiд тягарем, за одною одна

Йшли тiнi, i супутника нового

Хода щокрок давала забарна.

73 Тож я вождевi: «Пошукай, на кого

З людей, дiлами чи iм’ям значних,

Слiд глянути, поки йде спуск полого».

76 Впiзнав тосканську мову хтось iз них

І вигукнув: «Чом женете в дорогу

Ви, що хапаетесь мiж тiней цих?

79 Можливо, дам тобi я допомогу».

І озирнувся й мовив вождь: «Зiстав

Ступнi разом iз ним i йдiть у ногу».

82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,

Що допомога в них для нас готова,

Але вантаж i шлях iм заважав.

85 Наблизившись до нас, вони без слова

Оглянули вiд нiг до голови,

Й така почулась помiж ними мова:

88 «Як видно з рухiв горла, цей живий,

Коли ж померлi, чом же iм, гордливим,

Як всiм, не скручено плащами вий? —

91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим

Нам, лицемiрам, запит серце стис:

«Хто ти такий?» – дай вiдповiдь тужливим».