Мертвяк їде на Захід

Руку роздирае, пульсуе, як зуб. Нi. Все ж таки вони.

І менi цiкаво, хто вони такi та що я iм зробив? Я не просив, щоб мене ховали живцем. Я iх вперше бачив. Я приiхав в мiсто, продав теля, купив гвiздкiв, поiхав додому. І зустрiв отих чотирьох. Я не знаю, як iх звали, бо не питав. Але вони знали мене. Добре знали. Бо ще й покликали. Тобто хтось хотiв мiй скальп, добре, що не дiйсно скальп на стiнку причепити. Бо тодi б я постiйно замерзав. Але я не знаю, чому я вилiз з могили. І не вмер. Чому? Навiщо? З такими пораненнями не живуть, та й я це сам знаю, не один раз стрiляв людям у живiт.

А ще я тепер дуже добре знаю, що можна довго гратися в фермера: посадити картоплю, завести корову, побудувати ферму, лякатися неврожаю, але тебе все одно наздоженуть. І усi твоi сусiди, з якими ти пив у суботу, не допоможуть. Нi один. То чого вартi оцi залицяння та пiдморгування у церквi та гуляння навколо ферми ii батька, якщо мене нiхто не шукав навiть? Наче я не людина, а пацюк якийсь.

Чого вартi отi проповiдi про добрих сусiдiв, якщо навiть не можна продати теля? То я занадто поринув в спогади, та й що доброго, як подумати, стало менi вiд отого копирсання в землi? Картопля не вродила, будiвничий з мне не дуже вправний, бо як дощ, то тече дах у сiмох мiсцях, а в мене один глечик, одна миска та сковорiдка. Родина? Було б добре, та не розумiю я, як це люди зустрiчаються? Поганенький фермер з вiчним неврожаем – не найкращий наречений чи навiть чоловiк. А вмiлий найманець для доброчесноi дiвчини якось теж не доречний.

А що це таке стирчить посеред прерii та бiля нього сидить хтось незнайомий на сiрому конi? А то ж наш фургон!

– Ти хто такий?

Це вiн менi?

– Ти глухий? Що ти тут робиш?

– А ти що робиш бiля нашого фургону, ще й iжу повикидав?

– Вашого?

– Взагалi це власнiсть старого Йенса Фрейзера, жмикрута та ранчера. Ми женемо його корiв, але самi траву не iмо. Несмачно. У фургонi були Чак та Ед. Нащо iх вбивати?

– Свiдки, синку.

Свiдки.

– Якщо ти мiй батько, то до тебе таке питання: як можна пропити дiряве вiдро?

– Що?

– Ти перший почав. Я ж не можу бути твоiм сином, бо я ж вiд тебе старший.

Вершник на сiрому конi засопiв та потягся до зброi. Повiльно, занадто повiльно, щоб прийти додому та повечеряти. Я мiг би його вбити навiть з заплющеними очима та маминою качалкою на пироги. Гарна качалка була, важкелезна. Та револьвер не гiрше.