Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Сандрiн Боннер, що була однiею з провiдних европейських акторок на зламi столiть, володiе, за словами режисера, чудесною рисою двозначностi, коли «ми не знаемо, говорить вона правду чи вигадуе». І саме ця двозначнiсть додала особливого шарму фiльмовi. А Фабрiс Лукiнi – колись актор розважальних жанрiв, архетип непоказного мужчини, переконливо довiв можливiсть переродження героя.

Леконт належить до того рiдкiсного типу режисерiв, якi ставляться з першочерговою повагою до глядачiв. Саме тому вiн намагаеться робити своi фiльми недовгими, тому що боiться, щоб глядачi не нудьгували.

Коли його «Вiдверте зiзнання» вийшов на 1 год 40 хв, що е цiлком середньою тривалiстю для пересiчного фiльму, то режисер жахнувся вiд такоi надмiрностi. У нас це може викликати усмiшку, адже ми добре знаемо, що таке затягнутiсть та нудьга на прикладах фiльмiв зарозумiлих артхаузних режисерiв, якi думають у першу чергу про себе, а не про глядача. Однак таке ставлення до глядача дозволяе краще зрозумiти головнi фiлософськi принципи кiно Патрiса Леконта: повага до людини й страх життевоi нудьги.

У своiх фiльмах режисер рiдко виходить за межi тематики затишного камерного свiту людських стосункiв. Вiн свiдомо уникае полiтичних, соцiальних чи екологiчних проблем, байдужий до усiх розважальних жанрiв, окрiм комедii. Його цiкавить людина: або у своiй самотностi, або в пошуках взаемноi близькостi. Найчастiше це свiт самотнiх сердець, якi шукають справжнього кохання або дружби, це дослiдження жiночоi душi серцем чоловiка або чоловiчого характеру очима жiнки.

«Вiдверте зiзнання» можна сприймати як переконливий альтернативний сеанс психотерапii. Вiн iронiчно оминае професiйнi практики, уникаючи буквальностi та спекуляцii на модних темах, але водночас повертае загубленi ключi до успiшноi психологiчноi практики: коли пацiент i лiкар розвиваються разом, коли iнколи вони мiняються ролями, коли стають пацiентами або лiкарями мимоволi, всього лиш шукаючи шляхи до персонального щастя.

Вiд цього фiльму стае теплiше. Вiн запрошуе нас у подорож не лише в чужу вигадану iсторiю, але також i у власну iсторiю, омрiяну колись, але так i не реалiзовану, яка насправдi все ще живе в наших бажаннях. Так, Патрiс Леконт – iдеалiст. Його фiльми – як милицi, що дозволяють зробити першi самостiйнi кроки без сторонньоi допомоги та страху впасти. Вiн знае про цей страх, який живе в кожному з нас i стримуе вiд перших по-справжньому самостiйних крокiв.