Філософія грошей

Менi не потрiбно зупинятися на контроверзах про успадкування таким чином набутих зв’язкiв, оскiльки для нашого контексту досить того, що явища пробiгають так, немовби [als ob] набутi властивостi е спадковi. Так, прекрасним для нас було б спочатку те, що виявилося корисним для роду, i сприйняття чого викликае в нас через це задоволення, хоча ми як iндивiди не мали якогось конкретного iнтересу до цього об’екта – що, звичайно, не означае нi одноманiтностi, нi сковування iндивiдуального смаку середнiм рiвнем чи рiвнем роду.

Тi вiдлуння загальноi корисностi сприймаються усiм рiзноманiттям iндивiдуальних душ i далi розвиваються до наперед зовсiм не визначених особливостей – тож, мабуть, можна було б сказати, що те вiдокремлення почуття задоволення вiд реальностi його початковоi спонуки перетворилося б, зрештою, на форму нашоi свiдомостi, незалежно вiд тих перших змiстiв, якi спонукали ii формування, i вона виявляе готовнiсть приймати в себе будь-якi iншi [змiсти], якi вростають у неi завдяки психiчнiй констеляцii. У випадках, коли ми ще маемо спонуку до реалiстичного задоволення, наше почуття стосовно речi не е специфiчно естетичним, а конкретним, воно зазнае метаморфози щодо неi тiльки через певне вiддалення, абстрагування або сублiмацiю. Тут дуже часто трапляеться, що пiсля встановлення певного зв’язку якийсь зв’язувальний елемент втрачае чиннiсть, бо бiльше не потрiбнi його послуги. Зв’язок мiж певними корисними об’ектами i почуттями задоволення став настiльки мiцним у родi внаслiдок успадкованого або якось iнакше переданого механiзму, що тепер уже простий погляд на цi об’екти перетворюеться для нас на задоволення, навiть без того, щоб ми насолоджувалися iх кориснiстю. На пiдставi цього можна пояснити те, що Кант називае естетичною незаiнтересованiстю, байдужнiстю до реального iснування предмета, якщо дана тiльки його «форма», тобто його зримiсть; звiдси те прославлення i та надземнiсть прекрасного – остання викликана часовою далечiнню реальних мотивiв, на грунтi яких ми вiдчуваемо естетичне; звiдси в уявленнi, мовляв, прекрасне е чимось типовим, надiндивiдуальним, загальнозначущим – адже родовий розвиток давно геть вичистив iз цих внутрiшнiх порухiв усе специфiчне, суто iндивiдуальне в окремих мотивах i досвiдах; звiдси досить часта неможливiсть рацiонально обгрунтовувати естетичне судження i та протилежнiсть, в яку воно iнколи ставить себе до того, що корисно або приемно нам як iндивiдам.