Філософія грошей

Тiльки коли обидва вони мають мiсце, формоутворення буття дiстають необхiдностi, з якою або у формi якоi буття i закони виявляються елементами едностi, що безпосередньо не може бути схоплена нами: вона [необхiднiсть] е вiдношенням, яке зав’язуеться мiж буттям i законами, не будучи властивим жодному з них для самого себе, а опановуючи буття лише через те, що е закони, [i] будучи притаманне законам як iхнiй сенс i значення лише через те, що мае мiсце буття.

Наближаючись до цiеi самоi мети з iншого боку, релятивiзм з огляду на принципи пiзнання можна сформулювати так: конститутивнi засади, що раз i назавжди виражають сутнiсть речей, переходять у регулятивнi, якi становлять лише точки перспективи [Augenpunkte] для поступу пiзнання.

Якраз останнi та найвищi абстракцii, спрощення або узагальнення мислення мусять залишати догматичну претензiю завершувати пiзнання. Мiсце твердження «Речi поводять себе так i так» – у зв’язку з найбiльш крайнiми та найзагальнiшими поглядами – радше мае заступити твердження «Наше пiзнання мае поступувати так, немовби речi поводять себе так i так». Разом iз цим дана можливiсть дуже адекватно виразити спосiб i шлях нашого пiзнання, його дiйсне вiдношення до свiту. Множинностi наших сутнiсних сторiн, а також однобiчностi, що шукае виходу зi скрути будь-якого одиничного поняттевого вислову для нашого стосунку до речей, вiдповiдае та iз них виникае те, що жоден такий вислiв не задовольняе загалом i на тривалий час, а радше зазвичай iсторично знаходить свое доповнення протилежним твердженням; внаслiдок цього в незлiченнiй кiлькостi iндивiдiв утворюеться непевне коливання [Hin- und Herpendeln], суперечлива плутанина або неприязнь до всеохопних засад. Якщо ж конститутивнi твердження, що встановлюватимуть сутнiсть речей, перетворюються на евристичнi, що визначатимуть лише нашi пiзнавальнi шляхи через фiксацiю iдеальних цiльових точок [Zielpunkte], то це, вочевидь, дозволяе одночасну значущiсть протилежних принципiв; тепер, коли iхне значення полягае лише у шляхах до них, можна прямувати ними почергово, i при цьому все ж настiльки мало суперечити собi, наскiльки суперечать собi, скажiмо, з чергуванням iндуктивного i дедуктивного методу. Тiльки розчиненням догматичних непохитностей у живi, плиннi процеси пiзнання встановлюеться його дiйсна еднiсть, коли його остаточнi принципи стають практичними вже не у формi взаемного вилучення, а залежностi-одне-вiд-одного, взаемного само-викликання i само-доповнення.