Вибрані твори

У Гартмана ж сама субстанцiя приречена на зникнення, а тому про безсмертя, хоча б iндивiдуальне, у нього не може бути й мови.

Іншим напрямом, який належить до третьоi групи, е спiритуалiзм, який також помилково називають iдеалiзмом. Вiн займае щодо безсмертя розмаiтi позицii. Спiритуалiзм Берклi захищае безсмертя; спiритуалiзм Фiхте, по сутi, його спростовуе. Зi спiритуалiстичноi позицii, як такоi, не можна дiйти жодних висновкiв щодо безсмертя; лише другоряднi погляди окремих спiритуалiстiв одних пiдштовхнули до оборони, а других – до спростування безсмертя.

Проте дуалiзм вважаеться напрямом, який сам собою промовляе на користь безсмертя. Може, тому, що цей напрям найтiснiше пов’язаний з християнською фiлософiею, яка рiшуче заявляе про безсмертя людськоi душi. Але треба пам’ятати, що cum hoc ще не е propter hoc. Очевидно, що дуалiзм цiлковито узгоджуеться з переконанням про безсмертя; але я маю сумнiв, чи достатньо самоi лише дуалiстичноi теорii, аби дiйти висновку, що людська душа безсмертна.

Наприклад, в Аристотелi, який був наскрiзь дуалiстом, патристи не конче вбачають захисника безсмертя. Св. Тома, щоправда, дотримуеться думки, що Аристотель вiдстоював iдею безсмертя; натомiсть Св. Августин стверджуе, що Аристотель заперечував безсмертя душi. Але й серед сучасних знавцiв Аристотеля немае згоди щодо цього питання. Причина цiеi неясностi полягае в наступному:

Дуалiзм навчае, що чуттевi явища i психiчнi явища свiдомостi мають окремi суб’екти. Суб’ектом перших е матерiя, а других – душа.

З поеднання душi з матерiею у певному порядку постае людина. Матерiя iснувала ще перед тим, як утворила людське тiло, в iншiй формi, бувши частиною органiзму матерi: проте як щодо душi? В цьому полягае уся труднiсть.

Деякi дуалiсти дотримуються погляду, що кожна душа виникае внаслiдок творчого акту Бога, який надiляе зародок людського тiла душею, коли цей зародок досягае певного щабля розвитку. Однак, коли саме це вiдбуваеться, про це ще сперечаються. Іншi ж дотримуються погляду, що душа виникае без безпосереднього впливу Бога, внаслiдок тих самих причин, якi викликають появу людського органiзму.

Тi першi називаються креацiонiстами, а другi – традукцiонiстами. Тож зрозумiло: той, хто припускае, що душа виникае в часi, мусить також припустити можливiсть зникнення душi в часi – або внаслiдок незмiнного акту Божоi волi, або внаслiдок дii законiв природи, подiбних до тих, на пiдставi яких дитяча душа була покликана до життя.