Коханець леді Чаттерлі

Чому б нам не одружитись? Ти бачиш хоч якусь причину, щоб не зробити цього?

Коннi з подивом глянула на нього – i знов нiчого не вiдчула. Цi чоловiки, всi вони однаковi, все пропускають повз вуха. В них у головi щось спалахуе, мов ракета, i вони готовi здiйняти тебе у пiднебесся на своему кволому пломiнцi.

– Я вже замiжня, – повторила вона. – Ти знаеш, я не можу покинути Клiффорда.

– Та чому? Чому?! – вигукнув вiн. – Вiн за пiвроку ледве завважить, що ти пiшла. Вiн i не пiдозрюе, що iснуе ще хтось, окрiм нього.

Наскiльки я можу побачити, ти йому взагалi не потрiбна; вiн цiлком занурений у себе.

Коннi не могла не згодитись, що його слова е правдою. Але також вона вiдчувала, що й Майклiс навряд чи е взiрцем безкорисливостi.

– Хiба не всi чоловiки зануренi в себе? – спитала вона.

– О, я припускаю, що майже всi. Чоловiк повинен таким бути, аби вижити. Але це не суттево. Головне те, яку долю може чоловiк дати жiнцi. Може зробити ii до бiса щасливою чи нi? Якщо нi, то вiн i не мае права на жiнку… – вiн замовкнув i втупив у неi майже гiпнотичний погляд своiх випуклих карих очей.

 – Зараз я впевнений, – додав вiн, – що можу дати жiнцi найлiпшу до дiдька долю, якоi тiльки вона забажае. Я за себе ручаюся.

– А яка це найлiпша доля? – спитала Коннi, дивлячись на нього все ще здивовано, навiть бентежно, але так само без жодного вiдчуття.

– Та яка хочеш, чорти б ii забрали, яка завгодно! Сукнi, прикраси, будь-який нiчний клуб, що тобi до вподоби… можеш заводити знайомства, взагалi вiдповiдати вимогам часу… подорожувати i щось представляти з себе усюди, куди б ти не поiхала.

Все що захочеш, трясця його матерi!

Вiн переможно промовляв усе це, сяючи вiд самовдоволення, i Коннi дивилася на нього, наче зачарована, але не вiдчувала взагалi нiчого. На поверхнi ii душi не з’явилося щонайменшоi хвильки вiд його славетних поривань.

Навiть ii зовнiшне «я», що iншого разу могло б трохи схвилюватися, зараз мовчало. Все це не зачiпало ii, вона не могла цим захопитися.

Вона просто сидiла й дивилася на нього, i виглядала наче приголомшеною, i не вiдчувала нiчого – тiльки десь поряд iй вчувалося невимовно бридке смердюче дихання облудноi богинi успiху.

Мiк сидiв як на голках, виструнчившись у своему крiслi, i позирав на неi з майже iстеричним виразом. Хтозна, що його мучило найбiльше, марнославне бажання ii згоди чи панiчний жах, що вона таки згодиться?

– Менi треба подумати, – сказала вона. – Я не можу зараз тобi вiдповiсти.