Плисти проти течії. Том 2

В цьому палацi було багато дорогих i цiнних речей, i в тому числi привезений з Індii папуга, який вмiв говорити. Вiн повторював усе, що промовляла господиня, ставив питання, розмовляв, взагалi, складав iй прекрасне товариство. І ось Овiдiй входить i бачить ридаючу Корину, на руках у якоi лежить папуга, судячи з усього, мертвий. Овiдiй питае: «Корино, чому ти плачеш?» Вона вiдповiдае: «Пам’ятаеш, як цей папуга розмовляв iз нами, повторював нашi слова кохання, нашi пiснi? Це був справжнiй скарб, зелений як смарагд.

А зараз це всього-на-всього пучок пiр’я. Де ж мiй папуга? Що дiеться? Чому цьому приходить кiнець?»

Овiдiй, бажаючи втiшити Корину, посвячуе ii у те, чого вона не знае: «Ти повинна знати, Корино, що е небо, де перебувають люди, але також е небо i для тварин; на цьому небi е куточок, де перебувають вищi тварини, в тому числi i тi, що вмiли розмовляти з людиною i повторювати ii слова. Вони втiшають усiх iнших тварин, що перебувають на небi, вiдтворюючи голоси iхнiх улюблених хазяiв i нагадуючи таким чином про них.

А пiзнiше всi знову повертаються на землю, щоб стати супутниками людей».

Але Корина невтiшна: «Нi, не говори менi про це! Адже тепер це всього-на-всього пучок зеленого пiр’я, це бiльше не мiй папуга, вiн уже не живе!» І в цю мить папуга в останньому передсмертному зусиллi пiдiймае свою голiвку, дивиться на неi i вимовляе: «Корино, Корино, смертi не iснуе».

Як прекрасно зустрiчати цi давнi приклади! Як прекрасно думати, що iнодi тварини, квiти, дерева вмирають у мирi та спокоi, адже знають щось таке, що ми, люди, втратили у своему надто вже iнтелектуальному життi.

Ми втратили усвiдомлення особистоi вiчностi, ми втратили усвiдомлення свого внутрiшнього життя, ми втратили усвiдомлення своеi безсмертноi душi.

Нам потрiбно знову повернути це усвiдомлення, адже насправдi в глибинi душi, незважаючи на весь наш технiчний прогрес, ми iнодi сумуемо. Незважаючи на те, що ми живемо в мегаполiсах, завжди знаходимося серед людей, маемо змогу спiлкуватися i читати газети, дивитися телевiзор i слухати радiо, iнодi ми почуваемо себе самотнiми, страшенно самотнiми.

Інодi нам так хочеться, щоб хтось, як той папуга, сказав нам, що смертi не iснуе, що це життя мае сенс, мае мету. І очевидно, що мае!

Коли ви бачите стрiлу, що летить, ви не замислюетесь над тим, що вона випущена з луку i летить у цiль. Те життя, яке ми бачимо, – це стрiла, яка летить у повiтрi, i стрiла ця пущена божественним лучником.