Плисти проти течії. Том 2

Колись нас вiдправили через простiр i час, i ми повиннi досягти мети, повиннi кудись прийти.

Усе наше життя мае сенс. Мають сенс нашi радощi, тому що вони змiцнюють дух, допомагаючи жити. Мають сенс i нашi сум i сльози, адже вони допомагають нам здобути досвiд, стати трiшки мудрiшими, а iнодi й трiшечки кращими.

Тi, хто роздiляв iз кимось радiсть, знають, що це добре, оскiльки допомагае пiдноситись i надихати; тi, хто роздiляв iз кимось сльози, знають, що це добре, оскiльки це породжуе спорiдненiсть душ. Адже в життi i в природi немае нiчого поганого, все е добрим у глибинi потаемного сенсу.

Лекцiя, прочитана в Мадридi у жовтнi 1987 р.

Демiфологiзацiя святих i героiв та ii наслiдки

Прадавнi греки, створюючи мiфи i складаючи великi епоси, не намагалися нiкого обманювати. Узявши за основу який-небудь iсторичний сюжет або спираючись на елементи навколишньоi дiйсностi, вони створювали психологiчне середовище, що сприяло розвитку внутрiшньоi сутностi людини. Розглянемо найвiдомiший iз грецьких мiфiв – «Мiф про печеру» iз сьомоi книги «Держави» Платона.

Мiф оповiдае про те, що в давнi часи iснувала печера, в якiй обличчям до стiни сидiли закутi в ланцюги люди. Як у театрi або кiнозалi, вони бачили лише стiну, на якiй миготiли тiнi людей, тварин, предметiв, що рухалися перед джерелом свiтла. Люди, що сидять у печерi, нiколи не бачили нiчого, крiм тiней, спроектованих на стiну, й вважали цi тiнi реальнiстю. Їм здавалося, що звуки, якi виникають усерединi печери, йдуть вiд людей, тварин i всього, що рухаеться на екранi.

Усi в’язнi були переконанi в реальностi того, що вони спостерiгають. Вони вважали, що бачать реальних людей, реальних тварин, реальнi предмети, й гадали, що нiчого iншого не iснуе.

За Платоном, якщо один iз в’язнiв звiльняеться вiд своiх пут, вiн мае змогу переконатися в тому, що все те, що бачать i чують люди, якi сидять у печерi, е лише вiдгуком та тiнню реальних об’ектiв, що рухаються у променях свiтла. Платон каже, що звiльнена людина може залишити печеру й вийти назовнi.

Потроху звикаючи до свiтла, вона зможе побачити дерева, мерехтiння зiрок, сонце й увесь свiт, залитий сонячним свiтлом. Вона зможе почути спiв птахiв, ходити по травi й пити джерельну воду. І тодi вона захоче повернутися в печеру й розповiсти iншим про те, яка справжня реальнiсть, розповiсти, що все, що вони дослiджували й спостерiгали, – нереальне, що iстина вища вiд цього, що вона набагато бiльша й прекраснiша.