Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Хлопець зупиняеться якраз навпроти дiда на другому боцi дороги i пильно дивиться на дивного босого пастуха, вiн не впiзнае дiда – коза заплутала свою мотузку серед металiчних триног високовольтноi мережi. Дiд усе бачить, проте тiльки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосуе i як не зупиняються машини, – ось проiхала одна, чимсь навантажена до краiв i прикрита брезентом, зверху в кузовi безтямно цiлуеться якась пара, не звертаючи жодноi уваги на бiлий свiт.

Надривно i тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами.

Там валетом стояли конi, iржання пронеслося i погасло разом з шумом мотора i свистом вiтру. Прогуркотiв вiйськовий тягач iз причепом. Нарештi машина зупинилася i затулила хлопця з сестричкою.

– Пiдвези до станцii.

– Сiдай!

Рудоголовий пiдняв дiвчинку, поцiлував i вилiз наверх. Машина поiхала, хлопця раптом «прорвало» вiд довгоi мовчанки, i вiн надривним п’яним голосом заспiвав чи то заридав.

Дiвчинка пiдiйшла до кози, розкрутила ii, обвiвши разiв зо два навколо вишки, i, пiдстрибуючи, побiгла в село; дiд лежав, i тiльки едине напiвпримружене око виказувало, що вiн не спить…

І ще одного покликала дорога.

Дiд почув знайоме постукування костура в бетон, пiдвiвся.

По дорозi йшов слiпий Ілько – тихий, зажурений, чоловiк не при собi, з медаллю «За вiдвагу» на сiрому пiджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклiстiв-спортсменiв з прапором, позаду iхав автобус iз плакатами, навздогiн неслася санiтарна «Волга».

Ілько стояв i дивився на кавалькаду слiпими очима, потiм знову постукуванням знайшов узбiччя бетонки.

Дiд прив’язав козу до вишки i привiтався з Ільком.

– День добрий, Ілько. Куди йдеш?

Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився слiпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався i, приклавши руку до вуст, прошепотiв, довiрливо торкнувши Левка за плече:

– Чш! Тiльки не проговорися: до Калiнiна…

Ілько хоче попасти на прийом до Калiнiна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село.

Дiд бачить, як на велосипедi, натискуючи на педалi, мчить донька Ількова, вчителька.

Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирае свого батька, той слухняно йде поперед неi, тягнеться за ними велосипед, а дiд Левко знову дивиться на дорогу – таку звичну i незрозумiлу.

Потiм, повiсивши на козу зв’язанi шнурками черевики, також направляеться додому в село.

У синiх вiкнах прокльовуються зорi.