Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

А Келя пасе очима по околотах, що, тугi й пiдперезанi, як дозрiлi молодицi, стоять на подвiр’i.

– Що вам, дiдуню, увечерi робити, зайдете, посидите коло Нiни, щоб вона не злякалась.

– Куди ж од тебе дiнешся, зайду. Хiба такоi славноi молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне мiсце, а та знову сторожко водить очима по сусiдських вiкнах, чи, бува, хто не заглядаеться на Левковi соромiцькi жарти.

– Уже й посивiли, дiду, а отакоi, – попливла од нього повеселiла i нiби легша вiд вдалоi розмови.

Раннiм ранком, коли ще сонце не прокидаеться, виглядае з-за Келиних ворiт Оксана, прощупуе Келине подвiр’я i нiяк не насмiлиться вiдкинути защiпку на хвiртцi.

У дверях чепурноi вдовиноi хати показуеться бiла Левкова голова.

Келя так i липне до нього – розчiсуе рукою своею повною сивi вуса i сивi кучерi. Дiд, посмiхаючись у бороду, ще востанне цiлуе Келю в солодкi вдовинi уста.

– Добрий у тебе узвар, молодице!

Йдуть вони до складених на оборi дощок.

Келя ступае босою ногою по найкращiй, вистукуючи п’ятою щось веселе i лукаве.

– Вибирайте, яку хочете, – менi не жалко.

– Ось цю i вiзьму: без сучкiв, широка.

– Дiдуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуемось, – i пiдморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.

Не змогла бiльше витримати внучка Левкова:

– Тiтко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогтi! – й почервонiла вiд своiх слiв.

Дiд Левко i Килина так i сторопiли. Дошка впала.

– Така молода i така нахабна, – дивувалася вдовичка i славно посмiхалася, склавши руки на животi.

Дiд присiдае, щоб завдати собi дошку на плечi. Так вiн i йде вранiшнiм селом до своеi господи з дошкою на спинi, а за ним плентаеться Оксана.

Смiшно Левковi, але вiн не вiдпускае чесно заробленоi дошки i не оглядаеться на внучку…

З вiкон ясел дiти дивляться, як дiд силкуеться витягнути найширшу дошку з наваленоi купи, як оглядаеться на всi боки, аж поки дошка нарештi не лежить бiля його нiг.

Левко перекидае дошку через паркан, потiм перелазить сам, показуе дiтям язик i щезае за верхоплутом.

Тягне Левко широку ясеневу дошку. Пiт градом котиться з чола, така вона довга i тяжка, ця проклята дошка.

Ідуть до ясел матерi, вже вечорiе, йдуть, щоб забрати додому своiх дiтей, i якраз тою стежкою, на якiй так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дiд Левко. І хочеш не хочеш – змушений вiн скинути дошку в рiв, а сам, немовби по старечiй необхiдностi, стати в кущах спиною до жiнок.