Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Щось перчисте кинули баби в дiдову спину, тiльки смiх розсипався та стихало шарудiння босих нiг у травi.

Береться за дошку старий Левко, тягне пiд пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темнiе потроху, добре, що не бачать люди цього дiдового сорому. Чути кроки – i Левко ховаеться знову. Тепер по стежцi з дробiвкою на плечi проходить сторож Карачкун, щось наспiвуючи пiд нiс, не примiтивши дiда Левка…

Рiжуть дiд з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-пiд гострих зубiв. Витирае дiд рукавами розiпрiле чоло.

– Слухай, Оксанко, дiстане менi твiй Радiон дощок чи не дiстане?

– Який вiн там Радiон – вiн Радiй, або ж Радик.

– Усе одно – Радiй чи Радiон, аби дощок розстарався.

– Ось вербу повалимо, нарiжете собi дощок скiльки захочете.

– Верба скоро трухлявiе, труха буде в очi сипатись.

– А хiба вам не все одно? Очi ж у трунi будуть заплющенi.

– А коли я розплющу…

Стоять на колiнах дiд з онукою i потроху пiдпилюють стару вербу, що розрослася своiм пишним стовбуром на межi городiв дiда Левка i Дармидона, Левкового сусiда i ворога.

А сам Дармидон походжае вдалинi бiля свого льоху та щоразу позирае на своiх недругiв, що заходилися порядкувати бiля верби…

Дiд Левко вмiло i звично лiзе на пiдпиляну вербу, прив’язуе линву бiля вершка, аби спрямувати падiння на свiй лужок, i по-молодечому стрибае з розкаряки:

– Отак буде добре!

Ходить пилка, летить тирса долi, попльовуе Левко на своi старечi жилавi руки.

З хрускотом падае дерево на луг, ламаючи гiлля, здригаеться поваленим стовбуром на землi.

Вiдскакують дiд Левко й Оксана од подужаного велетня.

– Тепер i полуднувати можна, – вдоволено завершуе Левко.

– От спасибi тобi, сусiде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу i пилка не розведена, – пiдсмiюеться Дармидон, що тихенько пiдiйшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, нiс бараболею. Вiн спираеться на кiсся i заливаеться реготом.

– Чого вирегочуешся? – скинувся до нього Левко.

Вiн сидить на стовбурi, поцюкуе сокирою, незадоволено дивиться на свого одвiчного ворога.

– Та дякую тобi ж, що ти мою вербу зрiзав.

– Як то твою? Тобi мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусiдiв грабуеш?

– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так i здохнеш у полатаних штанях.

– Дармидоне, не доводь до грiха. Верба моя i в мiй бiк упала.

Старого Левка вже термосуе, як у пропасницi.