Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сiльраду привести?

Стоять один навпроти одного, один iз сокирою в руцi, другий з косою, стялися з мертвою впертiстю – не розступляться.

Виграе на сонцi широка сокира.

Блищить збуджено коса.

Плаче Оксана, затуливши очi кулачками.

– Дiдуню, а я вам хiба не казала? Я ж казала, що це на межi! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому i тут не обберешся.

– Як навiщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дiстану? Вже до рiдноi верби не маю права, чи як?

Летить згарячу сокира з дiдових рук.

Старий Дармидон вiдскочив убiк, але Левкова сокира спересердя врiзалася у вербовий лишайник.

Іде Дармидон на свiй лужок, витягуе з кишенi мантачку, косою поблискуе на сонцi i ехидно промовляе:

– Ну, вибач, сусiде, я ж, iй-богу, не знав, що це собi на труну в такий спосiб готуеш. Мiг би вже i ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобi дубових. Смерть – вона ж одна в життi.

Тепер перемiна повна, верба вся – од корiнцiв до вершечка – твоя, навiть пеньочок твiй, я тiльки й всього, що пожартував…

Закипiв старий Левко. Вiн голiруч кидаеться до Дармидона, зверхньо, гордовито на кiсся обiпертого.

– А, то це ти он який добрий! Коли менi верби для домовини треба, зразу ж i розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом iз нею! Я й зрiзав ii, щоб тобi, скотинi, насолити, щоб у тебе в червоному носi засвербiло, он що…

Дiд з пасii починае трощити, топтати вербу босими ногами.

Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…

На оборi серед козенят, що бiгають навколо, Левко струже дошки, метром вимiрюе свiй зрiст, записуе.

Домовина поступово набувае своiх форм. Довга, свiжожовта, вона прикрита зеленим хворостом вiд людського ока.

Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знiмае миску з хлiбом, зривае бiлу скатертину – вiдкриваеться стiл, збитий iз трьох, уже давно почорнiлих дубових дощок.

Дiд б’е сокирою спiднизу – дошка пiдiймаеться на цвяхах з одного боку, потiм з другого й вiдриваеться. Левко стелить картон на мiсце вiдiрваноi дошки, знову застеляе стiл скатертиною, ставить плетену миску з хлiбом.

І знову на оборi струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потiм поступово жовтiе.

Олiвець робить позначку. Ножiвка одпилюе зайвину дошки.

Скачуть веселi козенята серед кучерiв стружки.