Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Наздоганяе iх Левко: собака тягне його на свою повну застояну силу, псовi так кортить зiгнати оскому на тугих, пропечених сонцем хлопчачих литках.

Та ось батько побачив похоронну процесiю своiх давно очiкуваних синiв, що так поволi й статечно наближалися з берегiв. Іде Петро з дружиною й дiтьми, вiйськова виправка вiдчуваеться в ходi безрукого Сидора – рукав чорноi сорочки в кишенi, тягнеться з валiзами подружжя Артема i Настi. Внуки несуть траурнi вiнки з чорними муаровими стрiчками.

Навпроти цiеi урочистоi процесii вилiтае засапана зграя втiкачiв-верхолазiв.

Переляканий Левко вже присiв, щоб не потрапити на очi синам, та застояний пес домiгся свого: вiн вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав i поповзом пiд кущами агрусу й смородини дiстався до труни.

Захеканий, спiтнiлий, груди ходять ходором, лежить Левко, всiм тiлом дослухаючись, як Кудла приймае його синiв.

А собака нiкого вже не пам’ятае: стiльки рокiв нiхто додому не потикався. Вiн кидаеться то до опецькуватого Петра, то до переляканоi Наталки: валiзи жалко залишати на лузi, та страх проймае до кiсточок.

Пiдоспiла Оксана поставила вiдра долi, бiжить на допомогу, рятуючи родичiв од Кудли.

– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигае i рiдню привiтати, i пса приструнчити.

– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навiки затявся! – Прив’язуе Оксана розлютованого пса й спiшить з нежданою новиною до дiда.

Нi живий нi мертвий, увесь мокрий вiд бiганини й переляку, лежить iз заплющеними очима i складеними руками на грудях батько своiх синiв. Вiн чекае…

Рiдня оточила Левка пiвколом. Винуватець, тихий i присоромлений, лежить на сiнi, мов на розжареному вугiллi.

– Що з вами, тату? – нахиляеться над ним Артем. Разом iз ним нахиляеться i його сухенька дружина. Батько довго одкашлюеться, затикае пiд себе край рядна i починае:

– Зле менi. Тiло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа.

– А нас бачите, тату? – ехидно й делiкатно дошкуляе Петро з розiрваною штаниною.

– Бачу, що ти приiхав, пузо свое вiдгодоване привiз, очi б моi тебе не бачили. А ти нас iз Оксаною хоч раз на рiк бачиш?

Левковi важко лаяти навлежачки, i вiн поволi встае, спочатку лае сидячи, потiм його обережно пiдводять, та вiн одштовхуе простягнутi до нього руки родини.

– Я сам, обходився без вас i тепер обiйдусь.