Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

В усiй його пониклiй пiд сонцем постатi – вид людини начальственоi, авторитетноi, яку незаслужено образила доля. Поряд чимчикуе десятилiтнiй хлопчак iз вудилищами – його син.

У сорочцi з червоного сатину, з пiдкоченими рукавами, прiе од ваги валiз завгосп риболовецького колгоспу Петро. Вiн лае пiд нiс свою опасисту половину – Наталку.

– Ти в них, напевно, гантелей наклала.

Наталка вища вiд чоловiка на цiлу голову. Вона нiяк не може заспокоiтися, тому все запитуе:

– Так що ж вона тобi сказала?

– Сказала: помер батько, навiть у домовину вже поклали.

Маленький кощавий Артем, електрозварник, у жовтих слюдяних окулярах пiдбiгае до Петра, щоб ще раз почути вiстку. Од нього не вiдстае напнута бiлою хустиною, завжди всiм i в усьому спiвчуваюча дружина Настя.

– Не може ж бути!

– Кажу вам, поштарка сказала: «Лежить, – каже, – наш Левко в домовинi пiд грушею».

Наталка ставить важкий чемодан на стежку i нариваеться на Петра:

– А я тобi що казала? Он бачиш, помер уже.

А ти ж торочив: «Чорт його не залоскоче». А тепер що? З ким дiтей на лiто зоставимо?

Розгнiваний коротенький Петро теж ставить валiзи на землю, хапае свою половину за плечi, завзято термосуе нею:

– Ану цить, стерво, а то пригалушу на мiсцi! Ти що, оглухла? Батько помер! Спочила б ти навiки!..

Тим часом Артем скидае свою яскраву, з видами Бомбеiв i Сiнгапурiв сорочку, натягуе на спiтнiле тiло чорну, дружина заправляе ii ззаду у штани. І знову процесiя йде далi…

А в селi вступае в своi права клечальна субота.

Жiнки несуть од рiчки татарське зiлля в ряднах, з полiв – сухий духмяний чебрець. У стрiхи помазаних свiжобiлим вапном хат стрiмляеться клечання.

Хлопчаки ж вiдчахують клечання з розлогого американського клена в Левковому садку, i даремно захрипло лютуе, заливаючись не своiм голосом, патлатий Кудла.

Стоiчне терпiння верхолазiв i дитяча мужнiсть пояснюються дуже просто i жорстоко: дiд Левко помирае – лежить у трунi пiд грушею, а за клечанням бiгати в лiс – цього ще iм не вистачало.

Та старий не може довго стримуватися – вiн пацае ногами в домовинi, пiдводиться навсидячки, знову, махнувши на все рукою, лягае в духмяне сiно. Нарештi його аж ломить, нiби одчахуеться од нього оте зелене клен-дерево. Вiн упираеться в ребра домовини i спiшить у садок на собачий лемент.

Хлопчаки сиплються, як перезрiлi грушi: трiщать штани, заголюються животи.