Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Ну, з Богом! Пусти мене, що ти витворяеш? (І жiноче вищання з приймача – невiстка зашарiлась.) Тату (i кашель, i рипiння крiсла, i вiддалений посвист лiтака), тату, ви ображаетесь на мене, що рiдко пишу, зате такого листа, говорящого, ви ще не отримували. Приймiть Соломiю суворо, та не лякайте ii своiми бiлими вусами. А я приiду трохи пiзнiше, слiдом за нею, – зараз випробування новоi марки, не можу вирватись, та коли…»

Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було добре Левковi, нiби цвiркуну в суху зоряну нiч, вiн навiть дихати забув…

– Подумаеш, здивувала – привезла коробку! – обурювалась збоку Наталка, розповiдаючи Настi про своi лиха.

– Ми тiльки-но на курорт зiбрались, а тут ця сумашедша телеграма. Приiхали – i все даремно: живий, йому хоч би що…

– Забожись, що це сам Івась говорив, – недовiрливо запитуе Левко невiстку, коли та його ж жовтим пальцем натисла на iнший шерехуватий клавiш i голос щез.

– А спробуемо вас записати, тату, може, тодi повiрите?

І вони бавилися магнiтофоном, слухали дивну музику, а Левко кривився, Левко не знав, що говорити в мiкрофон, i найкраще записався неждано настиглий його ядушливий кашель, а Наталка докiрливо похитувала головою:

– Що старе, що мале – один розум…

Всiдаеться за столом родина, вся дюжина стiльцiв заповнена, лише один стiлець у центрi вiльний – для Левка.

– А де ж тато?

– Їй-богу, понесло його за водою.

– Зараз вiн влаштуе церемонiю.

Оксана й невiстки витягують iз печi горшки, Сидiр Левкович iз Шуриком всiлися на покутi.

Артем виграе ложками, Настя крае домашнiй хлiб, притискуючи буханку до грудей, i складае окрайцi у велику бiлу миску Василькiвського заводу.

– Дивiться, сьогоднi навiть коньяк «три гички» дiстали.

Горпина ставить на стiл лiтровi бутлi самогону з кукурудзяними корками, вiдставляючи подалi коньяки, казеннi кислi вина.

Петро виглядае у вiкно, потiм швиденько скидае туфлi i, напустивши шевелюру на обличчя, сiдае на батькiв стiлець. Вiн повертае обличчя до повеселiлоi родини тим боком, де в Левка свiтяться всi зуби.

Вiн iмiтуе батькiвськi рухи, i в манерi людини, якiй достобiса набридли всякi застольнi анекдоти, всякi дурнуватi реготи, намагаеться сказати те, що належить йому сказати по праву батька.

Сiм’я очiкувала видовища, Оксана подивлялася у вiкно – не нахопився б зненацька дiд.

А Петро вiщав голосом старого:

– От, люди добрi, дочекався я синiв. Не всiх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приiхав на батькову смерть.