Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Тож як ви розлiтаетеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго дiла: разом, усiею родиною виллемо криницю.

Тут один iз Петрових хлопцiв потягся до миски, не дочекавшись патрiаршого благословення глави сiмейства. Петро так огрiв його дерев’яною ложкою по лобi, як справжнiсiнький дiд. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:

– Сказ тебе взяв би – дитина без голови зостанеться.

Та Петро й далi копiював старого:

– Коли з головою приiхала, з головою й вiдпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку.

Так ось, цю криницю ми ще з вашим дiдом викопали. У кожного iз вас, любезнi моi синочки, нарiвнi з материнським молоком ходить ця вода.

– Ой Господи, i як же славно, – зловила сльозу кулаком Оксана, – як жалко, що дiд Левко не почуе.

– Тiльки декому пiшла вода чиста як сльоза, а от, примiром, Петровi, – Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтiлитися в батька, – Петровi, напевно, iз жабуринням завжди тягнули, от i вийшов вiн тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.

– Тату, чого-то ви на мене нападаетесь, я, може, до сусiда ходив воду пити, а вашоi й не куштував, – спробував одбутись жартом Петро-син.

…І вже сам Левко, причесаний, делiкатний, нiби вiв далi почате сином у його ролi:

– Так хто ж тепер полiзе в криницю? Прийдеться, напевно, своi сiмдесят лiт опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий – на вiтрi не встоiть, той безрукий, той безголовий. Сам полiзу!

Старий перервав свою iмпровiзацiю i повiв оком у бiк Оксани, що так i тяглася своею юною статтю до зiбраного нарештi родинного товариства, так i свiтилась, як свiчка на каштанi в травневе запаморочливе розмай-небо.

– А ти що сплещеш, господине кирпата?

– Мене опустите, дiдуню, я ж тоненька.

– Тебе ще треба замiж спершу видати, а потiм уже опускати в оту холоднечу. Сам полiзу, – ще раз завершив пiдпилий Левко…

Родина сидiла на призьбi, перекидалася жартами, вiдпочивала.

На вулицi тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет пiдкотив ІЖ.

Із заднього сидiння легко зiскочила жiнка, лишивши за кермом маленького чоловiчка в темних окулярах, що зрiсся ногами з машиною.

Жiнка була висока i струнка, ступали легенькi лiтнi черевички, як вилитi, лежали на нiй чорнi з iскорками штани, шурхотiла припорошена блакитна вельветова куртка. Довгi смаглявi пальцi правоi руки вимахували вогнисто-фiолетовим букетом будякiв, лiва рука нервувалась у кишенi.