Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Цей дуже принциповий.

Дiд закашлявся довго i протяжно, аж дехто скинувся спросоння.

– Ти, Левку, – каже дружина, – коли в тебе ядуха, до дохторiв не ходи – всi вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.

На двох стареньких кожухах спочивае Петро з сiм’ею. Одне з онучат раптом стало хлипати, термосуючи матiр. Проте ця товстуха Наталка тiльки на другий бiк повернулася.

– Хiба ж це мати? Я б уже тричi прокинулась, – ображено повела Параска i сама, взявши хлопченя на руки, свое незнане онуча, понесла його за хату.

Левко примiряе один iз синiвських капелюхiв, потiм вiшае його на суху галузину.

– А ти знаеш, як я дiзнався, що наш льотчик удруге оженився? Приiхав вiн додому, я принюхався до кашкета, чую – не той жiночий запах, духи не тi. «Розвiвся?» – питаю. «Як ти знаеш?» – вiн на мене скоса. Так я перед ним i не розкрився. Я, старенька, по кашкетi все зрозумiв, дуже вiн якось чудно пахнув, не тою жiнкою, що бувало.

– А чого вiн розвiвся?

– Сьогоднi була та, перша. Крепко гарна лiкарка, та тiльки вже зла дуже, та тiльки дiтей не родила. Нiчого була пара, та тiльки обое були самi по собi.

Зриваеться ввi снi Соломiя, золоте волосся розсипалось по чорнiй оксамитовiй подушечцi. Параска вдивляеться в ii завiяне ластовинням лице, спiвчутливо шепоче:

– Дiсталося iй, бiднiй, з Івасем.

У Левковiй трунi сидить у мiсячному сяйвi квочка i тихенько перемовляеться зi своiм пухнастим потомством, маленькi грудочки злякано ворушаться, а сонна курка знову поринае в непам’ять, пригорнувши курчаток крильми.

Старому незручно, що Параска обдивляеться його труну, та його рятуе згасаюча над хатою зоря.

– А звiздар образив мене. Коли б, каже, не син ваш у небi, ви б i на зiрки нiколи не дивились.

Левко прочиняе дверцi, всiдаеться за кермо машини, а Параска придивляеться до кирпатого борця, що саме розлiгся обiч «Волги», дослухаеться до його дитячого прицмокування, i анi крихти уваги на дiда-шофера.

– А ти знаеш, – ревниво нашiптуе Левко дружинi на вухо, – це не його власна машина. Менi звiздар проговорився. Це вiн для форсу – довго грошi збирав, а потiм напрокат дiстав, аби менi памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився… Не розумiю я iх, i як менi вмирати прийдеться, коли вони якiсь невлаштованi – кожен помочi потребуе. І з кожним разом усе бiльше незнайомi менi, нiби i не з мого корiння – одна видимiсть сердюкiвська.