Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Рiзкий свист посилюеться, та з вранiшнього туману, звiдки на божевiльнiй швидкостi мае вимчати лiтак, вилетiв на повному галопi, дзвiнко вибиваючи по бетонних плитах жорсткими пiдковами, чорний кiнь у бiлих замилених яблуках. Вiн рiзко спинився, задихаючись, заклично заiржав, повернувся на всi боки – та iржання не знайшло вiдповiдi. Вiн почав когось гарячково розшукувати: зазирав у порожнi обтiчнi з плексигласовими лiхтарями кабiни, а лiтаки повiльно й невiдступно оточували його мовчазними пропелерами, мокрим хвостовим оперенням, почорнiлими реактивними соплами й пониклими крилами.

А вiн знову й знову, стаючи гопки, iржав до того вершника, котрого вже не було, – всi кабiни лiтакiв порожнi, поле безлюдне.

Нахиливши сиву гриву, переплетену чорними муаровими стрiчками, вiн повiльно йшов по дорiжцi, вишукуючи м’якими шовковими губами бiлi ромени в щiлинах мiж бетонними плитами.

І золотоволоса Соломiя, i чорноока з татарником у косi Марiя простягали йому вiдра з водою, та яблукуватий кiнь не замочив своiх шовкових губ…

А потiм було видно Левковi, як через весь аеродром повiльно рухався невеликий срiбний лiтак без льотчика – фюзеляж, обгорнутий червоною, звисаючою на обидва боки вишитою китайкою – два вогнянi крила розвiвав вiтер, розсипались торочки, мовчали в кабiнi прилади, цвiли ромени в щiлинах мiж шестикутними бетонними плитами, а за бiлим-бiлим лiтаком, нiби його щойно побiлила онука найкращою глиною, принесеною з Маройчиного провалля, iшла покiйна Параска, стара, висушена мати свого сина, вся в темному, i вела за поводи чорного коня в бiлих яблуках.

За Параскою, трохи поодаль, iшли двi жiнки, двi невiстки Левковi – Соломiя i Марiя.

У сухому сюрчаннi цвiркунiв i теплих хвилях степового вiтру пливла старовинна украiнська реквiемна мелодiя:

Козака несуть

І коня ведуть —

Сльоза сльозу пробивае…

А сам Левко не мiг ступити й кроку, нiби все земне тяжiння проходило в цю хвилю сну крiзь його темнi п’яти…

Стелиться пара над лугами опiсля нiчного дощу, сповнюе долину.

На сходi крiзь намоклi хмари пробиваються першi променi сонця.

Соломiя йде з вiдрами в однiй руцi, з вигнутим коромислом – у другiй. Вона боса, в легкому голубому сарафанi.

Ось i криниця. Тут уже порядкуе iз сокирою дiд Левко. Вiн мiряе метрiвкою старi розсохлi цямрини. Ножiвкою одпилюе зайвi дошки зi своеi розбитоi домовини, припасовуе одну до одноi, накладаючи на старий зруб.