Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Іван: На чiм поiдеш?

Андрiйко: На такi шафi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…

Іван: А дiда озьмеш з собою?

Андрiйко: Вiзьму дiда та бабу, та маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…

Стара Іваниха не витерпiла, розiгнала товариство.

Іваниха: Йди, йди, не муштруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.

Іван (гордився): Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае! І Канаду знае…

Малий Андрiйко ходив лавою поза плечi дiда, що писав коло довгого стола.

Писав зi взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, вiдки би йому найлiпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипiв. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губiв, як газда мочив олiвець у ротi. Андрiйко заглядав, чи дiд добре пише.

Іван: Андрiйку, а подивися, як воно виглядае?

Андрiйко: Ще чепiрнате таке, як нечесане повiсмо, ще пишiть. Дiд мае пiдписатися, як горб спродасть, тато казали.

Іван: Вже его чешу другий вечiр, аж менi груди болет. Ану читай, що я написав.

Андрiйко: Іван Дiдух.

Іван: Акурат я. Так воно там стоiть, що кождий пiзнает.

Андрiйко: Хто вчений, то й кождий.

І старий Дiдух почервонiв з утiхи i оглядав карточку з усiх бокiв.

Іван: Ану ж но я ще раз его випишу. – І нахилився, i слинив олiвця. – Ще раз випишу, аж груди менi потрiскають, зате пан нотар не обдурить – грунти спродам, i в Канаду аж гой. А то каже менi: «Хлоп усе дурний, гние цiлу зиму та й би не навчився навiть свое порикло на письмi покласти».

Старий старався, аж стiл рипiв. Малий Андрiйко ходив лавкою поза плечi дiда.

V

Як дiд Іван злодiя зловив

Вiд хати до копицi сiна побiгла чоловiча постать. Засапалась. Притулилась до змокрiлого сiна. З-за рогу хати вилетiли вила-трiйчата i з усього розгону всадилися в мокре сiно коло засапаних волохатих грудей чоловiка. Вiн вiддихав, подивився на зiрне небо i навчiпочках витягнув вила-трiйчата з копицi. Один зубець вил пробив край змокрiлоi сорочки. Чоловiк заправив сорочку i з усiеi сили пустив вила в той бiк, звiдки вони вилетiли.

Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.

Чоловiк коло копицi сторожко озирнувся i з усього ходу надав до хвiртки, перестрибуючи через полiна, упряж i борони. І коли вiн, послизнувшись, упав, вила-трiйчата вдарили його в литку.

Посеред хати стоять два дужих чоловiки. Сорочки на них подертi, лиця закривавленi.

Говорить дiд Іван до злодiя:

– Не май, чоловiче, тоi гадки, аби я тебе з рук пустив.