Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

XIII

Про що дiд Іван сiльську громаду просив

Старий нiяковiв, а все ж насмiлився, чарку перехиливши, i рукавом утершись:

– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас iз старою нема. То би-м просив вас, аби за нас наймили служебку та й так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та виказали очинаш за нас. Може, пан Бiг менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк та не сховае дiдiв крейцар.

Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий газда Якiв аж почервонiв од дiдовоi довiри, проказав:

– Наймемо, наймемо i очинаш за вас викажемо…

Іван задумався.

На його тварi малювався якийсь стид.

– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здаеться, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я на собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м’го вiз i гiрко наверх висаджував, але поклав. Такий тежкий, що горб його не скине, мусить ‘го на собi тримати, як мене тримав.

Хотiв памнетку по собi лишити.

Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.

– Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нiм вiк свiй стратив, окалiчився. Коби мiг, та й би в пазуху його сховав та й взев з собов у свiт. Тужно менi за найменшою кришкою в селi, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки нiколи не перебаную.

Очi Івановi замиготiли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рiлля пiд сонцем дрижить.

– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а той горб не виходить менi з голови.

Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки знав – та й на нiм забув, силу мав – та й на нiм лишив.

Одна сльоза котилася по лицi, як перло по скалi.

– Та я вас просю, газди, аби ви, як на святу недiлю поле будете святити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибiжить покропить хрест свiченою водицею, бо знаете, що ксьондз на горб не пiде.

Молодий Якiв обiзвався, як i перше:

– Я вибiжу, я покроплю хрест.

Старий Іван продовжував, як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.

– Просю я вас за це дуже гречно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi його волю.

Кум Михайло розводив Івана:

– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте.