Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:

– Колись на цi землi буде покаянiе, бо народ порiжеться! Не маете ви за чим банувати, тужити!

Іван Дiдух, господар останнiх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кiнь у спеку од гедзiв.

Іван: Декую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що народ порiжеться. Але ж то Бог не гнiваеться на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш векслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаермани, що за землею не згорiли…

Од баб оддiлилась Іваниха, старий Дiдух злився, що вона з синами його переломила, i не давав iй спокою.

Іван: А дивiться-но на ту стару скрипку, та пускати ii на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаете, що вона заiде на мiсце? От перевернеться десь у окiп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далi i подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!

Пiдiйшла Іваниха, баба Дiдушка, старенька i сухонька, тиха i готова до всього на свiтi.

Іван: Катерино, що ти собi, небого, у своiй головi гадаеш? Де тебе покладу у могилу? Чи риба мае тебе iсти? Та тут поряднiй рибi нема що на один зуб узяти. Адi!

Натягав шкiру на жiнчинiй руцi, показував людям.

Іван: Лиш шкiра та костi, куди цему, газди, йти з печi? Була-с порядна господиня, тяжко працювала, не гайнувалась, але на старiсть у далеку дорогу вибралась. Адi, видиш де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав iй через вiкно могилу.

Іван обiйняв стару, як в молодостi. Іваниха фартуха коло очей тримала та й вмочувала його в сльози.

Іван: Не хотiла-с iти на ту Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемося на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб перед ними брали, та так хочу перед ними випрощатися з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не видiтимеш. Та прости менi, стара, що, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.

Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:

– А то тi, небого, в далеку могилу везу… – Але сих слiв вже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв.

Всi голови мужикiв на груди похилив.

Іван: Ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кождому свое дiйшло, та напийся раз, аби-м тебе на вiку раз видiв п’яну.