Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

З боку унiверситету, з Володимирськоi, вже сунули козаки…

А вдома, що вдома? Перед будинком сидiли на лавцi два шпики й лузали насiння – i це в дощ, у мжичку. Менi так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.

Та я iду до Тебе, iду!

У мами завжди був приемний холодний вираз у Твоiй присутностi, одвертання погляду, вiдповiдi крiзь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, i тяжко, i фатально, що жодна моя дружба, симпатiя чи любов досi не обходились без цих отруйних ревнощiв.

Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..

Леся. Мамочко, менi тiльки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то вiд того легше? Нi, мамочко, нiхто не може нiчого вiд мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь i як звикли мене вважати, i в рiшучi хвилини тiльки я сама можу собi помогти або нашкодити i бiльше нiхто… Нiхто, чуеш?

Мама. Адже вiн приречений… Лесю, дитино моя!

Леся. А хто мiг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при ii дифтеритi? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тодi заслабла? Я думаю, нiхто.

Так i тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…

Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю…

Леся. Ти вiзьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.

Не могла я вже стриматися бiльше. Внутрiшне ридання котилось у менi знавiснiло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крiсла раз, удруге, втрете – руки не болiли.

Папа забрав маму, що захлиналась у риданнi, а я казала вже сама собi:

– Я зовсiм щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всiм стiльки турбот, та я iнакше не можу, не можу, i все, – вже й так я досить «проклята» тiею Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».

Я iду до Тебе, Сергiю! Я вже iду!..

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мiй ти единий, мiй зламаний квiте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть —

То було б щастя, мiй згублений свiте!

По перону бiгали люди з мiшками, проходили пани з панями, пiд’iздили вiзники.

Коли вже я сiдала, коли прозвучали удари станцiйного дзвона, очi зафiксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподiвалась, що поiду без «хвоста», але не гадала собi, що це так буде просто й недвозначно. Здаеться, й молоденький тип навiть нiяковiе трохи.

Просвистiв обер-кондуктор, вiдповiв йому паротяг. Зеленi, жовтi, синi рушили з Киева.

Їду до Тебе, Сергiю.