Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Брат ваш, сам того не примiчаючи, звик вимiрювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Вiн математики нi в зуб не знае».

– Увiйде в хату й патетично кричить: «Чудова рiч – диференцiали».

– От бачите, так i познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибiром мiряю, отак придивляюсь до людини i думаю, чи годна вона за своi переконання Сибiру понюхати, коли годна – ото людина!

І Ти знову посмiхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тiпати Тебе, аж менi моторошно зробилось.

Це вже тодi було.

– Я бачу, Ви маете он свiй Сибiр – у грудях.

– Ет, то пусте! Знаете що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапiти?

Пара за парою проминали нас, iз подiбними жестами, з подiбним смiхом… Часто смiх той перебивався кашлем, а очi свiтились, i обличчя палали – може, вiд веселощiв, може, вiд задухи, а може, вiд сухот? Се ж була курортна публiка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю i горам своi болi, щоб визволитись вiд своiх недуг.

Чи визволиться ж? І що визволить ii?

Ти найняв човен з вiтрилом.

– Куди ж правити? – запитав.

– Просто так… – І я показала рукою на обрiй.

Вiтрило напнулось, хвиля загомонiла – i човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетiв затоку, поминув мол i загойдався широкими розмахами.

– Се ми виiхали на чисте, як кажуть моряки. А знаете, Ларисо Петрiвно, менi сьогоднi так задушно було, так дихати було нiчим, а тут, коло вас, якось полегшало – вiд вас вiльнiшим духом вiе, правду каже Тучапський.

Саме на цi його слова вiтер донiс мiдяний гук вiйськового оркестру, потiм уривок солдатськоi пiснi з лiвадiйських казарм – десь од царськоi резиденцii.

– Ви кажете, що вiд мене вiльнiшим духом вiе, – може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то менi коло вас… ну, у вашiм колi, товариствi друзiв Тучапського… ну, знаете, так, як я була колись на чужинi й це почувала… щось схожого… зараз вам скажу.

Править не треба було – вiтер i хвиля гнали самi.

Човен то здiймався високо, то спускався низько, м’яко i лагiдно перебираючись з хвилi на хвилю, а я сповiдалась. Сповiдалась людинi, з якою щойно познайомилась, але щось було в цiй стрiчi сильнiше вiд мене, щось владнiше за мою волю, за мiй не дуже-то вiдвертий характер. Я сповiдалась, десь у глибинi душi вiдчуваючи, що такого зi мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

– Там так, от хоча б у Вiднi, там я почувалась якось вiльнiше.