Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Ми йшли поволi до Володимирського собору. Молилися бабцi – прийшли з навколишнiх киiвських сiл, стояли на колiнах старцi. А молодi були гарнi, дiтись вiд того було нiкуди.

Леся. Тiльки скажу я вам, що каяття не есть fatalit? (рок, фатальнiсть – фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлiвну Драгоманову, як би вона розпорядила своiм життям, коли б iй його вернули назад. Можна носити спiльнi кайдани, i важкi кайдани, i все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…

У соборi бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами i якимись владними очима.

Я задивилась на нього. Вiра Крижанiвська теж. Вона схопила мене за руку.

Крижанiвська. Дивiться, Лесю, з якою гiднiстю вiн це робить – нiби Бог мае молитись йому, а не навпаки.

Старий щось вимагав вiд Бога твердо i недвозначно:

– Во iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’еш iх, iродiв…

Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти вiддячував сам собi за почату розмову – освiдчення, чи що, але Ти був сердитим.

Я вперше бачила, як Ти сердився на жiнок, Ти, лицар i людина архiделiкатна.

Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша вiра, тим вона страшнiша. Глибинну iлюзiю важче викорiнювати в людинi. Доки люди вiритимуть, ми будемо пропадати в темрявi. Я можу ще зрозумiти Ларису Петрiвну, вона поетеса, але вас… Вiро Григорiвно?!

Крижанiвська заспокоiла Тебе легким кокетливо-материнським усмiхом.

А на старого заглядались старцi i прочани, монахи й молодi курсистки. Був вiн земним Саваофом, якому не мiг догодити Саваоф небесний…

…Поiзд вирвався на рiвнину. Пробивався свiтанок. Матовою жовтизною свiтилися болота. Дерев’янi церковцi пiдiймалися над хатами, з гонти капотiв дощ. Де дiтися моему голосу, який уже висох вiд туги, сльозами пропечений:

Мiй друже, мiй друже, нащо Твоi листи так пахнуть, як зiв’ялi троянди?

Мiй друже, мiй друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоiх, що, мов струни, тремтять, своiми гарячими слiзьми?

Мiй друже, мiй друже, невже я одинока згину? О, вiзьми мене з собою, i нехай над нами в’януть бiлi троянди!

Вiзьми мене з собою…

Це було в Зеленому Гаю пiд Гадячем.

Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здiбностi були менi вiдомi.