Ігри Майї

У Майi бiльше спочуття, нiж злостивостi, бiльше бажання допомогти, нiж зашкодити. Людина помiчае це i вдячна Природi за намагання зробити милiшим наше життя на землi.

Вся рiч у тому, щоб гратися, не забуваючи, що це грання. Готуватися до того часу, коли ми «станемо дорослими», коли вже не потребуватимемо анi iграшок, анi опертя для нашого розвитку. А тим часом маемо змиритися зi своею дитячою природою i прагнути вдосконалення. Побiля Майi, в ii iграх i пiд ii наглядом, з ii чарами та ii пастками, з розумiнням скороминущостi життя i новим важливим досвiдченням.

Знання уприемнюе життя. Усвiдомивши все це, iгри Майi стають для нас квiнтесенцiею життя.

Нараз менi пригадалося, як, бувши маленькою, мене гнiтила сiра повсякденнiсть i я не раз застановлялася над тим, що все життя – це велика гра, велика вистава на сценi iснування. Вiдтак я бавилась, уявляючи себе актрисою, яка мусила якнайкраще зiграти свою роль на очах тисяч глядачiв. І я грала цю роль, дбаючи про свiй вигляд i жести, погляди i порухи.

У пiдлiтковому вiцi я вiдмовилась вiд iлюзii театру та сцени… Життя було надто серйозною i важливою штукою, щоб гратися в нього.

А нинi я знову повертаюся до того, чим жила в дитинствi. Все на свiтi велика гра. Майя, ii iграшки, а ми всi – актори. Життя – сцена. Коли опуститься завiса, коли згасне свiтло, вистава видозмiниться, i перед нашi очi постане нова мiстерiя. І я не певна, що й там, за лаштунками, не буде Майi, яка чекатиме на нас з новими iграшками для життя у тому iншому, новому свiтi.

Самотнiсть

У синусоiдi iснування бувають моменти, якi виокремлюються з повсякденностi. Це миттевостi життя. Натомiсть iншi лишаються поза видноколом. Це ми називаемо смертю. Насправдi, i те, й те е iснуванням по цей чи по той бiк розподiльноi лiнii. Головне, куди веде ця лiнiя, – до народження чи до смертi.

Ми i народжуемось, i вмираемо самотнi. Байдуже, скiльки людей побiля нас у цей час. Насправдi ми самотнi. І, найiмовiрнiш, ми будемо самотнi цiле свое життя.

Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що нiхто не годен продiстатися в нашу душу. Вона самотня з природи.

Збагнути таiну життя i смертi непросто. Якщо смерть, через наше невiдання, захоплюе нас зненацька, то життя i причина нашоi появи на свiт не перестають бути майже нерозв’язними проблемами для людського розуму.

Можливо, в якийсь момент наша душа вiдокремилась вiд Чогось значно бiльшого.