Ігри Майї

– Лишенько! Як менi болить душа! Я втратив наймилiшу людину!

Так люди оплакують вiдхiд у небуття своiх близьких, поринаючи в темну мiстерiю смертi. Сльози журби, жалоба i розпач означують перехiд душi з одного свiту до iншого.

Ми рiдко замислюемося над тим, звiдки ми приходимо народжуючись. І це не релiгiйне чи фiлософське питання походження душ. Мова про дещо простiше: якщо ми приходимо на свiт, то звiдкись же приходимо? Чи не огорне нас сум i чи не будемо ми плакати в тому iншому свiтi, полишаючи його i прямуючи на землю живих? А що, коли радiсне свято для батькiв е скорботою для iнших, нематерiальних батькiв, котрi бачать, як вiдходить душа, що тiльки-тiльки була з ними?

А куди ми прямуемо, коли помираемо i полишаемо землю? Якщо ми звiдкись iдемо, то, певна рiч, кудись прямуемо.

У безмiрi немае визначених меж. Можливо, тимчасом як на землi нас оплакують нашi рiднi, там, куди ми прямуемо, на нас чекають усмiшки й сльози новоi зустрiчi?

Життя i смерть – це двi сторони тiеi самоi монети: ЖИТТЯ.

Пробуваючи тут, ми звiдкись прийшли i кудись прямуемо, але нiколи не перестаемо бути.

Те, що люди називають життям, е явленою в матерii душею на цiй землi. А те, що люди називають смертю, це та сама душа, яка, звiльнившись вiд матерii, не може лишатися в цьому свiтi i прямуе до iншого.

Земне життя – це царство форми. Саме тут Майя стае сильною i певною себе. Вона граеться з життям, вона граеться з формами, видозмiнюе iх i пристосовуе, виконуючи свое призначення: якнайбiльше матерiального, якнайбiльше форм, якнайбiльше примноження.

Форми, якi виникають у свiтi Майi, спершу невеличкi. Так iлюзiя оберiгае новонароджених. Нiхто не може не вiдчувати спочуття i нiжностi до маленькоi iстоти. Немовля, звiрятко, рослина, що проростае… Усi вони потребують пiклування i ласки. Люди догоджають не тiльки своiм дiткам, а й звiряткам, хоч би якими небезпечними вони стануть згодом. Дорослий тигр – це не те саме, що тигреня. Той лютий i страшний, а дитинча – ласкаве й нiжне.

Та й тварини розчулюються перед маленькими дiтками, а хижак, що кидаеться на людей, iхнiх немовлят оберiгае. Це Майя запинае знавiснiлi очi пеленою спочуття. Життя над усе, адже його форми потребували багатьох зусиль i терпiння, аби знищити iх одним ударом лапи.

Коли цi форми сягають у свiтi Майi середнього вiку, то стають самодостатнiми, а вiдтак викликають вже не нiжнiсть, а дух суперництва. Це боротьба за iснування, в якiй сильнiший поборюе слабшого.