Ігри Майї

Любов може злагоднити цю боротьбу, та все-таки, головне – сила, хай то фiзична, психiчна, ментальна чи духова. У будь-якiй царинi завжди перемагае сильнiший. Спортивнi змагання, що слугують для людей розвагою, – це лиш замiнник iншоi гри Майi, що полягае в щоденному суперництвi.

Перш нiж цi форми занепадуть i змарнiють, вони мусять виконати покладену на них Майею мiсiю: продовжувати свiй вид. Усiлякими каверзами й хитрощами Майя змушуе з’являтися в матерiальному життi новi тiла, для чого послуговуеться вже наявними тiлами.

Живущi нiколи б себе не вiдтворювали хоча б з природного егоiзму, якби не гра Майi – омана насолоди та iлюзiя того, що людина сама приймае таке рiшення.

Згодом вiдбуваеться занепад форм. Це кiнцевий етап, який люди називають старiстю. Усе старе не викликае прихильностi i не спонукуе до суперництва. Це висохлi й зношенi елементи, якi потребують замiни. Непогане завершення життя, без надмiрного захоплення пишнотою форм. Сама душа просить, аби ii звiльнили вiд зношеноi шкаралупи, щоб вiднайти деiнде легкiсть i чари, якi не по силi обважнiлому тiлу.

Майя сама енергiйно прискорюе цей процес чимось подiбним до безвiлля та марення, а старi форми вiдродяться в глибинi землi чи в тлiнних останках. Нiщо не зникае, усе трансформуеться.

Життя i смерть – це двi сторони однiеi монети i два моменти невпинноi гри, що повторюе своi митi, витворюючи те, що люди називають циклами.

Вся Природа довкола нас граеться: день i нiч, Сонце i Мiсяць, лiто й зима, сон i пильнування, дитинство i старiсть… Якщо все обертаеться, якщо все вертаеться, якщо оголенi дерева знову вкриваються навеснi зеленим листям, якщо море пiсля вiдпливу збурюеться потужним припливом, то чому ми, люди, маемо уникнути цiеi гри?

Немае нiякоi випадковостi.

Є постiйна гра Майi, яка через закон причинностi зваблюе нас i змушуе виконувати свою волю. Жити i померти в невiданнi, граючись з Майею, чи жити й померти, знаючи правила гри, – ось питання еволюцii.

Каменi

У Майi багато iгор, якi вона пiдкидае нам, доки ми не втрачаемо iстинний сенс життя i вимушенi повiрити, що вартують лише форми.

Так ми ставимося до каменiв. Донедавна, та, власне, й сьогоднi, люди вважали iх безживними елементами i вбачали в них корисний об’ект для рiзноманiтного вжитку.

Каменi, що слугують для будiвництва осель i храмiв, каменi для брукування шляхiв; каменi, що мають ужитковий характер, та шлiфованi каменi, що правлять за оздобу для тiла, – вважають холодними й мертвими.