Біле ікло

А на санях, в ящику, лежав третiй, страждання якого скiнчилися, – чоловiк, який був зборений дикою природою, зломлений нею та позбавлений можливостi йти вперед чи боротися далi. Рух в дикiй природi завжди зустрiчав опiр. Життя порушуе цей закон, адже життя е уособленням руху, а природа завжди прагне стати йому на завадi. Вона вкривае рiчку кригою, перешкоджаючи ii плину до моря, гонить сiк по деревах, доки вони не промерзають аж до самiсiнькоi мiцноi серцевини, але найбiльш за все спрямовуе вона свою лють та жорстокiсть на людину, примушуючи ii скоритися – людину, в якiй полум’я життя палае яскравiше, анiж в будь-чому iншому, яка невтомно повстае проти заяви про те, що будь-який рух е кiнечним.

Однак попереду та позаду упряжки, зусиллям волi, безстрашно та затято прокладало свiй шлях двое людей, в яких ще досi жеврiли iскри життя. На них був одяг з хутра та дубленоi шкiри. Їхнi вii, щоки та губи вкрилися кришталиками льоду вiд замерзлого подиху, котрi ховали пiд собою iхнi обличчя. Здавалося, наче на них були вдягненi примарнi маски, а самi вони збиралися хоронити привида в нереальному свiтi.

Та насправдi вони були людьми, якi ступили на пустельнi землi, котрi лиш насмiхалися над ними i не пропонували нiчого окрiм тишi; вони були змученими шукачами пригод, якi забажали грандiозноi авантюри та кинули виклик довершеностi цього свiту, котрий здавався iм таким же далеким, чужим та байдужим, як космiчна безодня.

Вони йшли мовчки, зберiгаючи сили для дороги. Навкруги не було чути анi звуку, i ця тиша тиснула на них гнiтом своеi присутностi.

Вона дiяла на них так, як на водолаза дiе тиск води на великiй глибинi. Вона тиснула на них тягарем нескiнченностi та незмiнностi свого закону. Вона уривалася у вiддаленi куточки iхньоi свiдомостi, витягуючи з них, мов сiк з винограду, увесь хибний ентузiазм, захоплення та надмiрну самовпевненiсть людського ества, примушуючи вiдчути кiнечнiсть життя, свою мiзернiсть, вiдчути себе мошками, якi незграбно та слiпо прокладають свiй шлях помiж дii та взаемодii могутнiх, невидимих сил природи.

Минула година, за нею – друга. Коли похмурий день став помалу хилитися до ночi, в застиглому повiтрi раптом ледь чутно пролунало виття. Воно стрiмко набирало сили, виявляючи несамовите збудження та, досягнувши найвищоi ноти, хвилюючи деякий час повiтря тремтячою напругою, повiльно стихло. Його можна було б прийняти за стогiн заблудлоi душi, якщо б в ньому не вчувалася понура лють та нестерпний голод.