Буйний День

Люди, що заходили з вулицi, зразу це вiдчували, i на iхнi запитання, у чiм рiч, буфетники кивали головою на задню кiмнату, вiдповiдаючи значуще: «Буйний День гуляе!» Люди залишалися, i буфетникам додавалося роботи. Грачi так само вiджили: незабаром усi столи були вже зайнятi, i сухий стукiт марок та хурчання кульки на рулетцi, одноманiтнi й безнастаннi, навiть покривали гомiн хрипких голосiв, лайку та регiт.

Мало хто знав Елама Гарнiша пiд iншим iм’ям, нiж Буйний День. Його прозвали так ще юнаком за звичай витягати товаришiв з-пiд укривал зi словами: «Гей, уставайте! Уже буйний день надворi!».

Серед пiонерiв у цiй далекiй полярнiй пустелi, де всi люди були пiонери, вiн був один iз найперших. Декотрi, як-от Ель-Майо та Джек Макквещен, прийшли, щоправда, ранiше за нього, але вони добивалися через Скелястi гори вiд Гудзоновоi затоки, вiн же перший перейшов через Чiлкут i Чiлкет. Навеснi 1883 року, дванадцять рокiв тому, перебрався вiн вiсiмнадцятирiчним парубiйком iз п’ятьма товаришами через Чiлкутський перевал.

А восени повернувся тiльки з одним, решта четверо загинули в похмурiй, на жодну карту не нанесенiй пустелi. І ось уже дванадцять рокiв, як Елам Гарнiш шукав золота в присмерковому полярному краi.

І нiхто не шукав його так завзято й уперто, як вiн. Вiн вирiс разом iз цим краем. Іншого вiн не знав. Цивiлiзацiя була для нього напiвзабутий сон якогось далекого життя. Такi селища, як Сорокова Миля та Серкл-Сiтi, здавались йому столицями, i вiн не тiльки вирiс iз цим краем, а й творив його, нехай ще напiвдикий, разом з iншими творив його iсторiю й географiю.

Тi, що йшли пiсля нього, писали про його переходи й позначали на картi стежки, протоптанi його ногами.

Героi не дуже схильнi вихваляти геройство, але серед героiв цього краю Гарнiша, хоч i зовсiм ще молодого вiком, шановано як найстаршого. Щодо часу – вiн прибув сюди ранiше за них; щодо дiла – нiхто не мiг iз ним зрiвнятися; щодо витривалостi – усяке знало, що вiн побив би найдужчого з них. До того ж його знано як людину смiливу, правдиву й чесну.

У всiх краях, де часто й легко важать життям i не дуже його бережуть, люди цiлком природно, майже неминуче шукають розваги й спочинку в азартнiй грi. І на Юконi люди ставили на карту свое життя заради золота, а вигравши золото в землi, програвали його один одному. Елам Гарнiш не був виняток. Вдачу вiн мав наскрiзь чоловiчу, завзяту, й iнстинкт грача був у ньому дуже сильний. А в яку гру вiн мав грати, про те подбало саме життя.