Дочка снігів

Коли ви колотимете менi очi Макредi, я всю вину складатиму на вас, бо чому ви вчора не прийшли? Та тут нiхто не винен. Краще складiм це все на провидiння. Ви вже пережили голод на Сороковiй Милi. Ви людина бiлоi раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дае вам права одержати нi на один фунт бiльше, нiж мае одержати найдавнiший бiдний старожитець чи навiть немовля, що тiльки народилось. Повiрте менi, доки я матиму хоч фунт продуктiв, ви не помрете з голоду. Опануйте себе.

Дайте руку. Усмiхнiться та примирiться з тим, що сталося.

Все ще сердитий, але значно пом’якшавши, золотий король стис Велсовi руку й вибiг з кiмнати. Ще й дверi за ним не зачинилися, як у кiмнату незграбною ходою увiйшов янкi. Ногою, взутою в мокасин, вiн присунув собi стiльця й сiв.

– Слухайте, – почав вiн таемниче, – люди, здаеться менi, починають хвилюватись iз приводу того, що обмежено видачу продуктiв.

– Гелло, Дейве, це ви?

– Та хто ж iще? От я й кажу – звiдсiля тiкатимуть хто куди, як тiльки замерзне рiчка.

– Ви так гадаете?

– Ага.

– Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого менi потрiбно. І ви рушите за всiма?

– І не подумаю, – Дейв Гарней чванькувато пiдвiв голову. – Вчора я вiдiслав свою поклажу до копалень. Вважаю, що зробив це своечасно. Тiльки ось що… З цукром у мене не гаразд. Вiн був у мене на заднiх санках, i якраз на тому мiсцi, де дорога повертае вiд Клондайку на Бонанзу, санки провалились пiд кригу.

Бiльше я iх i не бачив. Розумiете, заднi санки, а на них був увесь мiй цукор! От я й надумався зайти до вас сьогоднi, позичити фунтiв сто. Чи бiлий, чи темний – менi байдуже.

Джекоб Велс похитав головою й посмiхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.

– Ваш клерк каже, що вiн нiчого не знае, то й не було жодноi рацii до нього чiплятися, i я сказав, що зайду до вас. Менi однаково, який буде цукор, дайте тiльки сто фунтiв, i з мене досить.

– Чуете? – заговорив вiн знову, помiтивши, що його спiврозмовник ставиться до такоi пропозицii цiлком негативно. – Адже ви знаете, який з мене ласун. Згадайте, якi ото на Проповiдницькому ручаi цукерки я робив! Подумати лишень, як час проходить! Вже буде шiсть рокiв! А може, й бiльше. Сiм, чорти на його батька! То я й кажу: краще менi лишитись без тютюну, анiж без цукру!.. Ну, як же воно буде? Я тут з собаками.