Дочка снігів

Чи не пiти нам до складу за цукром? А це добре я надумався!

Помiтивши враз, що Джекобовi губи ворушаться, щоб вимовити «нi», вiн посипав, як з мiшка, не даючи тому й слова сказати:

– Певна рiч, я не хочу по-свинському всього забирати. Нiзащо у свiтi не зроблю цього. То як у вас обмаль цукру, я пристану й на сiмдесят п’ять фунтiв, – вiн пильно поглянув на Велса. – Навiть вистачить з мене, я думаю, i п’ятдесят фунтiв. Я розумiю ваше становище, я не така нiкчемна тварюка, що в’язне…

– До чого ця мова, Дейве? Ми не маемо жодного зайвого фунта цукру…

– Ну, гаразд, я ж не такий, щоб когось грабувати.

Зважаючи на вас, я пристану й на двадцять п’ять…

– Анi унцii!

– Як? Зовсiм не дасте? Ну, годi, не гнiвайтесь. Забудьмо, що я у вас чогось там просив. Я ще колись iншим разом зайду до вас. Бувайте здоровi. Чуете? – вiн нахилив голову i почав уважно прислухатись. – Це ж «Лора» свище! Незабаром вирушить. Ви пiдете подивитись, як вона вiдчалюе? Ходiмо разом.

Джекоб Велс надiв ведмеже хутро й рукавицi, i вони пройшли через контору до головного складу.

Вiн був такий великий, що яких двi сотнi покупцiв коло прилавкiв скидалися на маленький гурт. У багатьох були похмурi обличчя, а дехто скоса поглядав на голову товариства, коли вiн проходив повз них. Прикажчики продавали все, тiльки не харчi, а iх найбiльше й питали. «Заховали, щоб цiну набити. Будуть «голоднi» цiни!» – бурчав рудобородий гiрник. Джекоб Велс почув його слова, але не звернув на них уваги. Вiн знав, що поки все втихомириться, йому ще не раз i не таке доведеться почути.

Ступивши на хiдник, вiн зупинився поглянути на оголошення, що висiли на причiлковiй стiнi будинку. Тут сповiщалося, хто загубив собак, хто знайшов, хто iх продавав, а найбiльше про продаж дорожнього спорядження. Полохливi вже добре налякались. Спорядження, що важило п’ятсот фунтiв, продавалося по долару за фунт, коли без борошна, а з борошном – по пiвтора долара. Джекоб Велс помiтив, що Мелтон розмовляе з якимсь прибульцем, дуже заклопотаним з лиця, i що король Бонанзи задоволено всмiхався – йому, видно, пощастило розжитись харчами на зиму.

– Чому б вам у такий спосiб не пошукати цукру, Дейве? – спитав Джекоб Велс, показуючи на оголошення.

Дейв Гарней докiрливо глянув у вiдповiдь.

– Ви думаете, що я тут не шукав? Я скрiзь об’iхав, вiд Клондайку до Шпиталю, аж собаки геть поприставали. І нiде нiчого не знайшов, нi за грошi, нi так.