Дочка снігів

Вони пройшли хiдником униз, поминули дверi складу i довгий ряд санок, запряжених собаками, що, по-вовчому скрутившись, лежали на снiгу. За всю осiнь оце вперше випало доволi снiгу, i шукачi золота змогли почати перевозити своi пожитки.

– Смiшно, правда? – ще раз наздогад кинув Дейв, коли вони перетинали головну вулицю, що провадила до рiчки. – Смiшно, що я, власник двох дiлянок в Ельдорадо, – а кожна на п’ятсот футiв з гаком, – що я, мавши добра на п’ять мiльйонiв, не маю чим пiдсолодити собi кави чи кашi! Щоб вона провалилася чортовi на втiху, ця сторона, щоб iй пуття не було! Я все розпродам! Все покину.

Я… Я виiду в Штати!

– Е, кажiть! Не зробите ви цього, – сказав Джекоб Велс. – Я вже не раз чув про це! Коли не помиляюсь, ви цiлий рiк iли саме тiльки м’ясо, як були у верхiв’i Стюарту. А на Тананi хiба не iли ви собак та лососячих тельбухiв? Не кажу вже про те, що ви два рази пережили голод. Одначе ви не виiхали звiдси. І нiколи й не виiдете, тут ви й помрете.

Це така ж правда, як те, що «Лора» зараз виходить у море. І я спокiйно чекаю того часу, коли доведеться вивезти вас звiдси в олов’янiй трунi. Скiльки то буде клопоту в Сан-Франциско, поки злiквiдують ваше майно! Ви тут засiли навiки, це ви самi добре знаете.

Так розмовляючи, вiн весь час вiдповiдав на привiтання перехожих. Вiталися з ним переважно старожитцi, i кожного з них вiн знав на iм’я. Але й усiм новакам знайомий вiн був з обличчя.

– Я можу з вами закластись, що в 1900 роцi буду в Парижi, – невпевнено заперечив король Ельдорадо, та Джекоб Велс не слухав його мови.

Вдарили в гонг, Макгрегор вiдсалютував Велсовi, стоячи на капiтанському мiстку, i «Лора» повiльно вiдчалила. З берега вигукували мандрiвцям побажання щасливоi дороги, давали останнi поради. Але триста невдах, що покинули на березi своi золотi надii, стояли мовчки, сумнi та понурi. «Лора» пройшла каналом, прорубаним у надбережнiй кризi, далi течiя пiдхопила ii, i вона, свиснувши ще раз, швидко рушила вперед.

Люди розiйшлися хто куди. На березi залишився Джекоб Велс у гуртi чоловiк дванадцяти. Розмовляли про голод, i це була чоловiча розмова. Навiть Дейв Гарней перестав клясти краiну, де не можна добути цукру. Вiн тепер насмiхався з новакiв – «чечакiв», як вiн називав iх, взявши це слово з мови сивашiв. Раптом бистре його око помiтило чорну цятку, що рухалася рiчкою серед крижин.

– Гляньте-но! – крикнув вiн.