Дочка снігів

Нiхто не йшов рiвно, пiднявши голову, – всi, зiгнувшись, як дуга, важко переставляли ноги. В’ючне сiдло – це була власна спина, i на цих спинах уже починали натиратися садна вiд ременiв. Люди спотикались пiд незвичним тягарем, ноги плутались, як у п’яних, роз’iжджалися в рiзнi боки; нарештi, iм темнiло в очах, i вони падали край дороги разом зi своiми клунками. Іншi, насилу стримуючи радiсть, вантажили свое манаття на двоколiснi вiзки i бадьоро тягли iх, поки застрявали десь на поворотi, де дорогу заступали величезнi кам’янi валуни.

Там вони спiзнавали закони мандрiв по Алясцi, кидали своi вiзки або котили назад i збували iх за шалену цiну якому-небудь новаковi, який тiльки вийшов на берег. Новаки, оперезанi кольтами, набоями, мисливськими ножами – цього добра набиралось фунтiв на десять, – бадьоро виступали в дорогу, але невдовзi насилу пленталися назад, кидаючи в розпуцi револьвери, набоi, ножi. Так задихаючись, обливаючись потом, покутували Адамовi сини грiх свого далекого пращура.

Фронi було нiяково серед цього бурхливого людського потоку, серед людей, наче збожеволiлих вiд жадоби золота. Навiть ця добре знайома мiсцевiсть, де кожен крок нагадував дiвчинi минуле, тепер, через цих чужинцiв, що метушилися, мов неприкаянi, здавалась iй якоюсь iншою. Чужими здавалися навiть старi, такi знайомi межовi кiлки. Все було, як колись, i водночас усе iнакше.

Тут, у цiй зеленiй долинi, де вона бавилась у дитинствi, де лякалася свого голосу, що переливався луною вiд глетчера до глетчера, – тут тепер никали вперед i назад тисячi людей, столочуючи нiжну траву, порушуючи тишу мовчазних скель.

А там далi, в дорозi, були ще тисячi, а за Чiлкутом – ще тисячi. По всьому узбережжю Аляски аж до самого Горну, скрiзь, скрiзь десятки тисяч людей, що пiдкорили собi й вiтер i пару, вiчних мандрiвникiв з усього свiту.

Як i колись, шумить i клекоче Дая, збiгаючи до моря. Та предковiчнi ii береги потоптанi безлiччю нiг людських, i люди безкраiми лавами тягнуть мокрi кодоли, а тяжко навантаженi човни пливуть за ними проти води.

Воля людини змагаеться з волею рiчки, i люди, перемагаючи, кепкуючи над старезною Даею, все глибше та глибше втоптують дорогу для тих, хто прибуде пiзнiше.

Дверi до складу, крiзь якi Фрона, бувало, часто бiгала сюди й туди, де з острахом дивилась на таке незвичне для неi явище, як заблуканий мисливець або купець, що торгуе хутрами, – зараз обложила галаслива юрба.