Дочка снігів

На обличчi в нього вiдбилася величезна пошана, сливе побожнiсть.

– Ви Фрона Велс? – промовив вiн повагом. – То Джекоб Велс ваш батько?

– Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Вiн протяжно свиснув i покинув весла.

– Ну як так, то вертайтесь на корму та пiдiбгайте ноги, а то вони зовсiм у вас промокнуть, – скомандував вiн. – І киньте оту виливку!

– Хiба я погано працюю черпаком? – обурилась Фрона.

– Та не те! Ви працюете якнайкраще… Але ви… ви…

– Я зовсiм не змiнилася з тiеi хвилини, як ви дiзналися, хто я така.

Веслуйте собi – то ваша робота. А я свою робитиму.

– Нi, ви таки справдi молодець! – вигукнув вiн у захватi й знову взявся до весел. – То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?

Коли вони причалили до пiщаноi обмiлини, що завалена була паками рiзного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своему перевiзниковi. І хоч цей вчинок з боку жiнки, що найняла його для виконання певноi роботи, здався перевiзниковi трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.

– Пам’ятайте, мiй останнiй шматок хлiба буде вашим, – нагадав вiн, не випускаючи ii руки.

– І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!

– Одначе ви-и-и молодчага! – вирвалось у нього, коли вiн востанне потиснув iй руку. – Далебi!

Коротка сукня не стримувала ii вiльних рухiв, i Фрона з приемним подивом завважила, що замiсть дрiботiти, як то звичайно на мiських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклоi до далеких подорожей i нестаткiв.

Не один шукач золота, поглянувши на ii щиколодки, на дужi литки в сiрих гетрах, думав собi про неi те ж саме, що й Дел Бiшоп. А хто хоч раз глянув iй в обличчя, той обов’язково глядiв ще на неi, бо ii лице було щире й товариське, а в очах тремтiла ледве помiтна усмiшка, завжди ладна спалахнути, освiтити все обличчя, скоро всмiхнуться до неi чиiсь iншi очi. Усмiшка ii бувала рiзна – весела чи спiвчутлива, пустотлива чи насмiшкувата, – залежно вiд того, якi почуття ii викликали. А часом усе обличчя променилося в неi усмiшкою, – усмiшкою, що завжди була щира й приязна.

Цим разом Фрона мала багато причин усмiхатись, коли, перетинаючи пiщану вiдмiлину, поспiшала крiзь натовп до рубленого будиночка, на який вона вказувала мiстеровi Терстону.

На березi ж час, здавалося, повернувся назад, i транспорт набув первiсних форм. Люди, що нiколи в життi не носили нiчого, крiм маленьких пакуночкiв, поробилися в’ючаками.